ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ

Що необхідно знати про коронавірусну інфекцію?

Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.

Володимир Корнійчук

Володимир КорнійчукВідомий сучасний український письменник, театральний критик, журналіст, хореограф і редактор Володимир Корнійчук народився 1947 року в селі Цибулеві на Черкащині. Нині мешкає у м. Вишневому Київської області.
Навчався у Цибулівській середній школі, згодом – у Крюківщинській. Закінчив хореографічний факультет Київського культурно-освітнього училища, театрознавчий факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, аспірантуру в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського НАН України.
            Працював редактором у Головній редакції літературно-драматичних передач Держтелерадіо-мовної компанії України, старшим редактором відділу літератури журналу «Україна», літературним редактором видавництва «Музична Україна».
            Ниніголовний редактор «Української музичної газети», заснованої Музичним товариством ім. М. Леонтовича у перший день Різдва Христового – 7 січня 1926 року і відновленої зусиллями Національної всеукраїнської музичної спілки у 1993 році з ініціативи голови Спілки, Героя України, академіка Анатолія Авдієвського. Зокрема В.Корнійчук – один із подвижників у відновленні «Української музичної газети», водночас він – віце-президент Асоціації діячів хореографічного мистецтва з питань преси.
Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів  України, Національної всеукраїнської музичної спілки, Національної спілки театральних діячів України, Національної хореографічної спілки України, член Ради Київської обласної організації Національної спілки письменників України, член Черкаського земляцтва «Шевченків край» у м. Києві
            Заслужений журналіст України, лауреат премії  Ліги українських меценатів ім. Дмитра Нитченка, Міжнародної премії ім. С.Гулака-Артемовського, премії в галузі театрознавства і театральної критики Національної спілки театральних діячів України, літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка “Осіннє золото”, літературно-мистецької премії ім. Івана Нечуя-Левицького. А нещодавно Указом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня за заслуги у відродженні духовності України, яку В.Корнійчук популяризує на сторінках “Української музичної газети” упродовж п’ятнадцяти років.
Автор книги новел, повістей і поезій у прозі «Шукачі женьшеня» (К., “Молодь”, 1995), книги поезій у прозі «Усе те...бачив» (К., “Горудень”, 1999), театрознавчого дослідження «Театр з аурою сонця» (К., “Стін”, 2001), «Ave, Maria!» або Психологічні особливості акторської творчості Марії Заньковецької» (Ніжин, 2004), книги поезій у прозі «Я такий, як кольори у Реріха… або Духовні роси» (К., “Поліграфцентр “ТАТ”, 2005), фундаментальної праці «Роздуми про театр, музику, літературу...» (К., „Фенікс”, 2007), яка охоплює 35-річний період творчої діяльності В. Корнійчука, а також автор численних прозових і поетичних публікацій, театрознавчих аналітичних статей, рецензій, творчих портретів, есе, інтерв’ю, репортажів, надрукованих у вітчизняній і зарубіжній періодиці й альманахах «Вітрила», «Веселий ярмарок», «Буква», «Літературне сузір’я», «Україна – моя Батьківщина», «Калинове серце», «Кленові журавлі», а також антології поетів Київщини «Ота стежина в нашім краю».
Бере активну участь у житті міста Вишневе.
 
 
ЯК ЗАЧУЮ „ЗАПОРОЗЬКИЙ МАРШ”
(Вибране)
І
Я родом - з Голодомору…
 
Туга сина по матері
Оце дивлюсь
на жовтаву світлину,
що на клиновий лист,
і бачу маму мою, Павліну,
геть молоду, вродливу,
котра ще не встигла взяти
із цибулівського поля,жменю колосків
у ті голодні роки,
коли ми з братом були ще малими,
аби нагодувати нас, худющих,
за що її,
тоді ще чорнобриву,
кинули до холодної,
де вона
за ніч одну…посивіла,
як голубка,
й стала сухесенькою, що трісочка:
в ту ніч
на її ще смолистих,
що в галки, косах,
крутились ЖОРНА ГОЛОДОМОРУ
і перемелювали кістки людські,
а ще мамині колосочки
на…муку,
чорну,
що осипалась
на плечі її
і долю
густесенько,
від чого мама стала
білою,
як стіна,
зусібіч обмурованажахом.
...Тоталітарним.
 
ІІ
Почім грам сивого горя?
***
Так бризнули вірші.
Сині.
На життя моє біле і чорне. І червоне у ньому є: то батько і мати, яких уже… немає.
***
Іду Хрещатим Яром, бачу тисячі киян, киянок. Вони такі ж
різні, як і тисячоліття тому, наче я жив і бачив їх у ту
пору...
***
Душа моя, закута у каміння міста,
щомиті проситься на волю… У село.
***
Падають каштани, як люди.
Тихо. На землю.
І ще тихіше… лягають у неї.
Спочити.
***
Маленька запитала: «Дядю, чому в тебе скроні білі
Я їй: «То, доню, сніжок притрусив».
Подумав: дай, Боже, дитино, щоби ти у житті ніколи не знала, почім грам сивого горя.
***
Я такий, як кольори у Реріха.
***
Ходжу по Києву взутий, а ноги мої там, у росі, зостались. Скупані у дитинстві.
***
Ударив грім. Узимку.
 Я – проснувся.
Узимку грім ударив.
Чому?
І досі розгадую.
***
Мої віршіто розсипані бубки думок, котрі усе життя збираю докупи. І ніяк не можу зібрати: знову розсипаються.
Вусібіч.
Навтьоки.
Стрімголов.
***
Дитинството красива іграшка,
котрою дали погратися.
І – забрали.
***
Щороку, напровесні й восени, я народжуюсь і знову вмираю.
***
Пращур скаржився: через ту бандурубандуристом
став. Я ж потерпаю від іншого: через гостре перо теє – прозаїком став.
***
Які птахи найкраще співають?
Шпаки: напровесні –
поети,
восени – філософи.
***
Моє Вишневе
квітне вишнями удень і вночі.
Моє Вишневе
цвіте вишнями навіть... узимку.
 
ІІІ
…Ті слова приходять до мене з неба
***
Ось-ось зозуля прокує мені полудень віку:«Чи ж праведно жив, творив і діяв?» – часто запитую себе.
І знаєте, шановні мої читачі, зізнаюсь, як на духу: дещо переінакшив би, дещо – переписав би, та більшість – залишив би так, як є: вдруге усе те пережити – не цікаво…
***
Як легко і важко жити на цьому білому і грішному світі.
А як на тому? Не знаю: те ще належить пізнати мені.
То, може, хоч ангел мій знає?
Піду, спитаю…
***
Як народжуються вірші?
Дуже просто: під час ходи, поїздки чи звичайнісінької роботи.
Та переважно, коли біжиш босоніж, полем, назустріч небесному соняху, котрий щойно розквітає…
Тоді й народжуються вірші.
Та є ще одна таїна: ті слова приходять до мене з неба, навіть тоді, коли їх зовсім не чекаєш – лишень записуєш на нотоносці душі і стиха зітхаєш.
…І весь секрет.
***
Думки, як ті павуки: все лізуть і лізуть в голову, і плетуть там невидимі сіті безсоння, від чого стиха зітхаю.
Чому? І сам не знаю…
***
Якось, вранці, сказав доні Лілі: на підвіконні, у вазоні, твоя сестриця розквітла – лілія…
***
Отче наш!
Іже єси на небесах і на землі. І я те знаю, я те стверджую, для себе і для людей, зі свічкою і без свічки в руках…
Амінь!
* * *
…Чув, як війна пройшла повз мене, мов тінь: і досі  відчуваю її дихання…
***
З водою і небом, землею і деревами, птахами і звірами у мене особливі стосунки: я розумію їхню мову, а зустрівшись – подовгу з ними розмовляю…
***
Добридень, любі мої Сей-Сьонагон, Сайгьо та Ісікава Такубоку!
Спасибі, що стали моїми друзями, незважаючи на те, що ти, Сей-Сьонагон, жила тисячоліття тому; ти, Сайгьо – жив вісім століть переді мною; ти, Ісікава Такубоку, на сто літ випередив мене.
Шкодую, що відійшли, а я лише входжу в третє тисячоліття. Та вдячний за те, що, читаючи і перечитуючи Ваші твори, здружився з усіма, бо Ви розуміли і сприймали світ таким, яким я його розумію і сприймаю.
…Тож бувайте здорові й раді на небі, не сумуйте і чекайте на мене, з гостей додому, звідки я …незабаром повернусь.
***
І після мене сходитиме сонце, спадатимуть рясні дощі, цвістимуть черешні, а земля родитиме щедро і буйно.
Тільки…
Але я щасливий, що усе те… бачив.
***
Чим скоріше відходять від нас рідні, тим швидше ми… старіємо.
***
Вкотре цвітуть каштани.
І вкотре… падають каштани: так і життя минає.
***
Бувало, батько прийде з роботи – а він шоферував – натомлений і засмучений, аж темний. І, вечеряючи, інколи так важко зітхне, що аж душу мені тим зітханням перевертав. А я все думав: і чого б так важко?
Та коли мені вже й самому за п’ятдесят, я так добре розумію батька…
***
На людях ми – одні,
вдома – інші,
за робочим столом – треті.
І лише перед собою і Господом – істинні.
***
Не запевняйте, що пізнали людину до глибини її душі, бо Ви… не знаєте себе, не відаєте, що вчините в пору голодомору, війни чи жахливих тортур…
І лишень стерпівши усе те, матимете право сказати: я пізнав себе, та… чи ж до глибини душі своєї?
***
Слово для мене – святе.
І коли працюю над словом, то відчуваю його не лише на смак, дотик, а й тембр і колір. Тоді воно звучить у мені мелодією божественною, слугує тим робочим матеріалом, яким для скульптора є гіпс, живописця – акварель, скрипкового майстра – деревина, щоби витворити з нього одне-єдине, незрадливе слово.
***
Своєю з’явою на світ я спізнився, принаймні, на два-три століття: либонь, там віднайшов би свій душевний спокій і злагоду з… самим собою – тільки не в нашому шаленому і божевільному двадцятому.
***
Коли вам скажуть, що в мої долоні зорі падають самі – не вірте тому: я дістаю їх з неба і, до того ж, дуже важко…
***
Прийде пора – і щезну, але душа моя завжди промовлятиме до тебе, любий мій читачу…
Словом.
***
Любий мій читачу!
Був би радий, аби торкаючись зором моїх рядків, твоя душа квітла, як ряст напровесні.
 
ІV
На долоні в іронії долі
***
Пам’ятаю, якось запросили мене на бенкет високоповажних осіб.
Увійшов і… ахнув від різнобарв’я розкішного довжеленного столу, на якому рясніли вишукані страви, дорогі напої, східні екзотичні фрукти.
І враз перед очима постала картина, яку нещодавно бачив на Хрещатику: навколішках на асфальті, в пилюзі, у подертій куфайчині, картатій грубій хустці, в стоптаних чунях стояла сільська жінка і просила милостині, бажаючи перехожим від себе і Господа здоров’я, щастя і радості їм та їхнім родинам…
І подумалось мені: сюди б, за оцей стіл, оту нещасну жіночку, яка все знесла на своїх плечах – і війни, і голодовки, і репресії, і відбудови, і перебудови, а тепер стоїть навколішках посеред Хрещатика, наче посеред світу, і просить… милостині.
***
Рано чи пізно кожна людина залишається самотньою: а було ж колись…
***
Музика – то стан душі:
що душа твоя відчуває,
така й музика у ній звучить…
***
Київ.
Травень
Іду бульваром, а попереду, в сутінках, палає свічка каштана…
***
Коли спілкуюся з четвероногими братами,
то часто думаю, що ці Божі створіння
куди благородніші за деяких… людей.
***
Слава Богу, що ніколи не звідаю, що таке
скупість, заздрість і ницість: Господь вберіг
 мене від того…
***
Боже, мій милостивий та милосердний!
Аж страшно подумати – який же я древній:
може, столітній, може,  тисячолітній…
Проте в душі – молодий.
***
Не дозволяй людині влізти в душу,
гадюкою,
бо потім… пошкодуєш.
***
Писати потрібно кров’ю, серцем і розумом…
Незважаючи на те, що розум палає, серце ятрить,
нерви висотуються; що все написане тобою,
не буде кількісним, але якісним;
що серце виросте до розмірів планети
і стукатиме у всесвіті гігантським дзвоном;
що нерви висотаються з тебе, як коріння
з-під дерева, і змотаються в клубок
ще не написаними рядками,
і обпікатимуть кожного,
хто торкнеться їх зором,
а кров стече по краплині,
і ти щезнеш у часі і просторі…
Невидимкою.
***
Для чого народжуватись?
Аби вмерти?
Тоді для чого жити?
Аби відгадати цю одвічну загадку?
***
Десь, колись, у когось вичитав,
що не слід повертатись до рідних місць,
бо серце болітиме і калататиме в грудях,
як зернятко у перестиглому яблуці…
***
Ряст і підсніжники – то квіти мого дитинства,
які завжди цвітуть у моїй душі
нездійсненними дитячими мріями.
***
Так і несу свій Хрест життям, тихо і пружно:
від народження… до вічного спокою.
***
Волію не читати вірші на людях,
бо я тоді –
на долоні в іронії долі.
***
Золочений Володимирський собор одяг сьогодні
Сиву шапку.
На купола.
На Михайла.
***
Моє Вишневе щодня
вибухає вишневим цвітом
і ... світить мені в дорозі.
 
V
…І тамую душу молитвами
***
Вірші – то як сповідь: висловишся і… легше на душі стає.
***
Коли заграє духова, тоді душа моя каламутиться і вирує
спогадами…
***
Взимку дерева,
при місяці стоячи,
риплять на морозі,
як незмащені вози на Чумацькому Шляху.
Зоряному.
***
Вірші – то оголена моя душа,
яку завжди боюся показувати…
людям
***
З дерева дістаю зелений листок,
а в долоню лягає… осінь.
***
Творчій людині важко жити на світі: усе життя мучиться… муками творчими.
***
З кожним пострілом гармат, різнокольорові ракети
зависають на тьмяно-синьому небі зорями і, розсипаючись вусібіч, залишають по собі смугасто-димчасті цівки.
Натомість – гаснуть у Дніпрі, як свічі: то б’ють салют на честь сорок п’ятої Перемоги, просто наді мною і величезним гуртом людей, що широким ланцюгом обвили пам’ятник Вічної Слави.
…З кожним пострілом гармат дівчинка, що сиділа в мами на руках, здригалась і полохливо поглядала в небо, де розривалися ракети, і все перепитувала, коли ж те скінчиться? Вона ніяк не могла второпати – чому після кожного пострілу люди так вигукували й усміхалися.
Люди бачили у небі Перемогу,
 а дівчинка – війну…
***
Коли дивлюся на місяць і бачу там перевернутого догори чоловіка, то часто згадую свою бабуню, Олександру Калениківну, яка оповідала, що то Каїн Авеля нахромив на вила,
брат брата забив.
Тільки навіщо – бабуня того не сказала…
***
Вдова, то все одно,
що птаха без крила.
***
Лише перед твоїм іконостасом, о золоточолий мій Володимирський собор, я тамую душу…
Молитвами.
***
На велетенській зеленій кроні каштана хтось свічок понатикав…
Мабуть, без Господа не обійшлося…
***
Рясний літній дощ випав на Хрещатику.
І я побачив кольоровий ліс із парасольок,
котрий здійнявся над людськими головами.
О Господи, як же гарно в таку мить!
І раптом, в уяві зблиснуло: якого ж кольору буде земля,
коли, боронь Боже,
над нею здійметься… ядучий гриб атома?
***
Весна: уже зведені курки бруньок,
чекають на постріл…
***
У багатоповерховому будинку, в якому давно живу, вранці раптом прокричав півень і я… проснувся, як, бувало, у рідному селі, в якому давно не був…
***
Звучить орган і вивергає космічну, божественну мелодію, наче з морських глибин… І все ж таки – космічну: тоді стогне моя душа і рипить, як старий орган.
***
Дивний то птах з’явився у небі: крилами не веде, головою не крутить, очима не кліпає, проте – летить.
Мертвий то птах… у небі.
Літак.
***
Інколи так хочеться впасти очима в ряст і впитися весною…
Особливо ж, коли дитинство згадаю.
***
Діти граються у війни,
бо не знають, що таке… горе.
***
Скільки б разів не проходив повз тебе,
золоточолий мій Володимирський собор,
усе дивуюсь: як же ти уцілів у страшній тій війні!
Господи! На все воля твоя.
Воістино…
 
Тихе шепотіння медових бджіл
Небо.
Блакитне.
І сонце яскраве, аж очі вбирає його позолота.
І довгий-предовгий сад.
Білопінне цвітіння яблунь.
Рожевих.
І тихе шепотіння медових бджіл: то – пізня весна.
***
Гармонія.
Спокій.
І впевненість у собі: скільки разів ми собі цього бажаємо, та чи
завжди досягаємо цього?..
***
– Думав, ти ніколи не посивієш, – брат мені при зустрічі сказав.
– Я і сам так вважав, – чесно зізнався.
Собі.
Подумки…
***
Ведель у музиці – то ангел-хранитель над Україною…
І світом.
***
Ми часто думаємо, що керуємо собою: насправді ж – зорі нами правлять і віщують, як діяти і бути…
***
Кажуть, аби пізнати людину, слід з’їсти з нею пуд солі: думаю, що й того замало…
***
Вже п’ятдесяту весну зустрів.
А скільки ж зосталося?
Може, зозуля відповість?..
***
Коли слухаю Леонтовича, особливо ж його старовинний козацький кант «Ой зійшла зоря», то думаю, що таку музику міг творити лише намісник Бога на землі…
***
Ми часто вважаємо, що смерть – то найгірше:
гадаю – то теж вихід.
Інколи – порятунок…
***
Все – ліки й отрута.
Суть – у мірі.
І так – у всьому.
***
На годиннику – сьома ранку.
А там – шістнадцята дня.
Ось і вечір: отак і життя минає…
Хутко.
 
 
VIІ
Осягти її таїну
***
Зірвав з кленчака листочок, потер у долоні і … відчув запах дитинства.
***
У день ангела мого, Рівноапостольного
князя Володимира Великого, хрестителя
Київської Руси, після відвідин Володимирського собору
зійшов неквапом з перону
у своєму Вишневому і, проходячи повз
старий яблуневий сад, ледь не зчамрів
від духмяного аромату папіровок, котрі, вволю
розлігшись у траві і місцями репнувши,
лежали довкруж стовбура й чекали, поки їх піднімуть:
після задушливого і розімлілого міста
цей яблуневий дух, став для мене джерельною водою.
…А було те липня двадцять восьмого, року Божого тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого…
***
Інколи думаю: хіба ж можна збагнути психологію творчості митця? Либонь, що ні, адже й сам митець не спроможний осягти її таїну: те, мабуть, від Бога…
Хоча деякі намагаються дослідити… недосліджуване.
***
У моїй душі є райське місце для мене, Бога і… тиші.
***
Часом, нікого не кличу у свою душу – відпочинь…
***
Аж боляче дивитись, як дерева падають,
 зістарівшись, мов люди…
***
Розмовляю з поетом, сивим, як маківка, високим на зріст, ледь сутулим, – років, мабуть, на двадцять від мене старшим, а він – як дитина: відкритий і чистий, мов сльоза…
***
Залишатись молодим у різному віці – то високе мистецтво…
***
Вірші – то, скоріше, розмова із самим собою,
без якої – не можеш…
***
Знаю, що людині, рослині й тварині однаково болить, тільки ми про це… часто забуваємо.
***
Нині віднайти людину серед людей – дуже важко…
***
Бог тобі суддя, людино, у вчинках твоїх праведних і грішних: тож, перш ніж зважитись – подумай….
***
Гроші, як вода: сьогодні є, завтра – нема.
Тож слава Богу, що сенс життя – не в копійках…
***
Аж страшно дивитись, коли скупість переростає у патологію.
***
Окрім плоті, звісно, є ще й душа.
І коли ти любиш лише плоть, ти, мабуть, бідний душею…
***
Чим різнимось від братів наших менших?
Розумом?
Можливо…
Але ж деякі тварини, бачу, розумніші… за деяких людей.
***
День, як вік людський: якщо ранок – то юність,
а полудень – середина життя,
тож вечір – його завершення.
***
Коли біжу вранці полем, босоніж, – усміхається душа.
Увечері – ридає: це  як початок і… кінець життя…
***
Люди народжуються, кохають і вмирають.
І… знову народжуються: тож слава Богу,
що ми не останні на цій землі…
***
Коли спалахне новий вірш – не знаю…
 
VIIІ
Віддати борг уповні
***
Думаю, що перо поета єднає його з Богом,
а ще із Всесвітом,
як космічна антена…
***
Вірші, мабуть, пишуть покликані Богом.
Люди не земні.
Космічні…
***
Поети – це такі диваки,
переважно – Божі люди,
котрі ще існують на планеті Земля…
І яких слід занести до Червоної книги,
поки не щезли остаточно, як мамонти…
***
Господь наділяє людину талантом у борг,
аби згодом віддати той борг уповні.
…Талановитим доробком.
***
Думаю, що і книга має душу:
коли написана рукою щедрою – від неї віє теплом.
Злостивою – холодом: притули долоню – відчуєш…
***
Мить зупинити можна: на стоп-кадрі, фресці чи мозаїці,
але й над ними… владен час.
***
Коли дивлюся на картини Миколи Реріха,
здається, що я десь там далеко, у Гімалаях…
***
Коли берусь до роботи за письмовим столом –
чи у Вишневому, чи в Ірпені, в Будинку творчості, –
то, кладучи хрест на груди, завжди прошу Господа…
допомогти мені.
***
Білою ручкою,
Білим чорнилом,
На білому папері,
Пишу білі вірші,
У повній тиші
Видимі… лише мені.
***
Що вдієш, коли душа моя, мов скрипкова струна:
зачепи і бринітиме різними голосовими партіями,
у різній тональності і забарвленні тембровому:
те лиш слід відчути.
…І почути.
 
Віктору Лузану
Коли антихристи підривали Михайлівський Золотоверхий,
То храм Господній, ледь здригнувшись і подавшись уперед,
важко зітхнув й осів, наче людина, скошена кулею…
***
Львівська бандура у руках Лілії Кицак,
все одно, що небесний орган:
і рокоче, і плаче, і сміється.
…Під час.
***
Чи ж є Господь у душах наших? –
частіше запитуймо себе.
…Поки не пізно.
***
Інколи хочеться знати все.
Інколи… все забути.
***
Господоньку!
Мій милостивий та милосердний!
І який же я древній, і недосконалий, аж страшно, як подумаю…
Тому й слід, як скульптору, все ліпити і ліпити себе.
…До скону.
***
Господи, мій милостивий та милосердний!
І скільки ж то зла содіяно людиною, відколи снує на землі?
Аж страшно…
Тож прости нам, Господи, гріхи наші!
І стань на заваді новим, нездійсненним…
І прости гріхи тим, що відійшли в інші світи.
І тим, які прийдуть опісля нас.
І відведи від нас помисли недобрі, потаємні, негідні людини.
Бо чи ж завжди йме тому, що чинить?..
І возвелич нашу Україну.
Навіки!
Амінь.
***
Якось, йдучи закутим у граніт і мороз майданом Незалежності,
Побачив на снігу загублене кимось яблуко:
соковите, червонобоке, запашне.
І на душі… скресла паморозь.
Але не від того, що я його не підняв.
А від того, що воно так і зосталось лежати на снігу:
чисте, духмяне і світле, як душа ангела.
 
Антону Щегельському
У світі, для мене, є три столиці:
Київ, Львів і… Цибулів.
***
Коли збираюсь у рідне село,
мої не запитують «чого»,
бо знають: тягне до кореня свого…
***
Ніде себе так вільно не почуваю,
як у Володимирському соборі
або в рідному селі:
там душа моя відпочиває.
…Тихо.
***
Бувало, пасу круторогу в полі й зачерпну
з польової кринички джерельної води…
Та ніколи не думав і не гадав, що згодом,
мешкаючи в місті, зітхатиму над кожним кухлем
привезеної із садиби води, але… не такої смачної
і прохолодної, як тоді, у дитинстві, та ще й, мабуть,
радіаційної.
…Та вода і досі мерехтить мені срібними краплинами
у перламутровому листочку капусти, котрий щойно
зірвав у дядька Якова, на баштані.
***
Щойно лиш купався в тумані, в росі, у березі,
де сива зозуля кувала:
вранці те було, у дитинстві, коли йшов вудити рибу…
А нині вже зрання в очах моїх сизі тумани лягають.
…На скроні.
***
Коли прилітають з вирію птахи,
здається, що молодість моя вертає назад.
Та… ніяк не торкнеться землі.
***
Якось, добившись до рідного села через багацько літ,
усе молодість свою шукав:
у полі, на леваді, у березі, у лісі, та… ніяк не знаходив:
либонь, надійно сховалася,
бавлячись зі мною в піжмурки…
***
Серце – то, мабуть, кимсь заведений годинник.
Біологічний.
Іде, іде, і…
Несе нас вічність на плечах своїх.
…Широких.
***
Влітку, пополудні, урізавши гілочку клена,
аж здригнувся, почувши, як дерева, нишком,
стали поміж собою перешіптуватись,
вказуючи на ворога свого.
…Затятого.
***
… Отак і живу, і творю.
І твердо стою ногами,
на своїй
вкраїнській-черкаській землі:
однією ступнею в дитинстві,
в Цибулеві;
другою – у Вишневому,
де й нині живу,
і пишу,
і цвіту – біло-пребіло.
Підсніжником раннім.
 
ІХ
Як зачую «Запорозький марш»…
             Сімнадцятирічній
юній Україні приурочено
 
Як зачую «Запорозький марш»,
збережений нам навіки
Євгеном Адамцевичем —
Бояном славетним нашим,
то в грудях моїх наразі
вибухає радість нечувана,
і нуртує кров’ю козацькою,
і в серце б’є Ненаситцем,
а свідомість вимальовує
дужого Козарлюгу,
з шаблюкою в руках
і вусом довжелезним й гострим,
як спис,
одним кінцем якого —
сягає Карпатських гір,
іншим — Чорного моря дістає.
Оселедцем же — торкається хмар високих,
а самого видко — на всю Галактику…
А над Козарлюгою, Мамаєм,
стяг жовто-блакитний сяє,
і ще й тризуб німбом світиться…
І від того у душі моїй
гордість зринає нечувана,
небачена, незвідана:
за народ мій вкраїнський,
за Державу мою Козацьку,
яка колись у нас була,
та — загула…
То чи ж зведемо Нову Вкраїну —
дужу, вільну, незалежну?..
І величноквітучу, солов’їноспівучу?!
І славну, як писанка на Великдень?!
Бо ми ж того варті, панове!
Бо ми ж те вистраждали — за віки!
Тож не осоромимось, браття,
у світі велелюднім, широкім,
і берімося — не барімося,
і працюймо — до самого поту…
Та… шануймося,
бо з нас спитають —
онуки і правнуки спитають,
на щастя, вільні:
про що думали,
як жили і діяли
по Незалежності здобутій?
І по тому, як Вкраїною прокотився
Помаранчевий Дощ:
рвійний, рясний, революційний,
яким Вкраїна вмилася
і… всміхнулася до нас
глибоченними і дивними —
помаранчево-синіми очима…
24 серпня 2008 року
 
Замість постлюдії
От і погомонів з тобою, Господи, порадився!
І з тобою, любий мій читачу!
І знаєте, аж на душі полегшало,
наче на сповіді побував…
Чи вийшла наша розмова?
Хтозна: це вже Вам судити. І що скажете – не знаю.
Краще скажете при наступній зустрічі, у новій збірці.
Правда, до неї ще треба йти і йти, як до криниці
у передчутті зуболомної, але смачної води,
котру завжди хочеться пити, як з духовної криниці, із чистого
джерела. Як Святе Письмо і Книгу любити.
Без яких ми – ніщо: ні живі, ні мертві – ніякі.
Принаймні я так вважаю: люди і не люди – щось інше.
Адже тим і вивищуємось у Всесвіті, що вміємо
мислити і відчувати – духовністю своєю вивищуємось.
І, сподіваюсь, дійдемо до Вищого Космічного Розуму.
До істини.
Господньої.