ПУНКТИ НЕЗЛАМНОСТІ

Що необхідно знати про коронавірусну інфекцію?

Увага! Сайт оновлюється. Деякі розділи можуть бути недоступні.

Анатолій Конельський

Анатолій КонельськийКонельський Анатолій Володимирович народився 11 жовтня 1943 року в сімі’ї шахтарів у місті Сніжне на Донеччині.
Після закінчення місцевої середньої школи працював прохідником на шахті.
1964 року вступив до Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка на філологічний факультет.
Після закінчення університету працював у редакціях районних газет та в республіканській «Робітничій газеті». Крім журналістських матеріалів, у газетах і журналах друкував свої художні твори.
Конельський А. В. – автор книжки казок «Івасик-Дивасик», що побачила світ у видавництві «Веселка».1982 року.
Нині Анатолій Володимировичпенсіонер.
 
 
 
 
 
 
Нев’янучий цвіт
(Вибране)
ЧАСТИНА ПЕРША
***
Світе мій, ти взяв мене на службу
Тим уже, що дав мені життя.
І нема в моєму серці тужби,
Що життєвий шлях – без вороття.
 
Людяно я зміг його почати
І кінець не згубиться в імлі.
Встигну, поки смерть одягне в шати,
Полюбитись небу і землі,
 
Загатити власними руками
З добрих справ хоча б маленьку гать,
Щоб і після смерті міг віками
Щось корисне людям віддавать.
 
***
Те, що бринить в душі моїй,
Дорожче благ усіх життєвих.
І цей бентежний буревій
Бринить, мабуть, з Адама й Єви.
 
Я хочу по Землі іти
Не випадковим перехожим,
А суть свого життя знайти:
У чім на інших я не схожий?
 
Усі їмо ми і п’ємо,
Себе продовжуємо в дітях
І на роботі горимо,
Але чи варт для цього жити?
 
Таж навіть дощовий черв’як
Своє потомство в світ пускає!
Живе в трудах він, як і я,
А світлої мети не має.
 
Якби я так зробити міг,
Щоб людям жити легше стало,
Щоб не було у них дрібних,
Нудних турбот про хліб і сало.
 
Щоб міг я спраглих напоїть,
Зневіреним додать надії…
Так що ж в душі моїй бринить?
Бажання пізнання і дії.
 
***
Коли дуби беруть на себе грози,
Щоб не зазнав ти жодної напасті,
Коли метуть дороги верболози,
Щоб ти не міг спіткнутись і упасти,
Коли за тебе червоніють вишні,
Бажаючи тобі в житті удачі,
То вже й тоді не заспіватигрішно,
І ти подумай, чим життю віддячиш?    
 
***
Все, що бачу, кохаю,
Бо в усьому є я.
Тільки я заспіваю
Заспівають поля.
 
Мов господар, дивлюся
Оком люблячим скрізь.
Я в танок припущуся
Затанцює весь ліс.
 
На безмежних просторах
Всюди радість знайду.
А зустрінеться море,
То по хвилях пройду.
 
У душі розцвітає
Мрій нев’янучий цвіт.
Хто живе й не кохає,
Той не вартий і жить.
 
***
Чи знаєш ти, друже, що значить кохати?
Це значить нітрохи для себе ні жить,
Це значить дощенту себе віддавати,
Себе ні краплинки собі не лишить.
 
Це так, як бджола мед із квітів збирає,
Хоч їсти його доведеться не їй.
Про Неї лиш думає той, що кохає,
Несе він всю душу коханій своїй.
 
Кохатице значить нести себе в жертву.
Життяна вівтар, а не день і не мить.
Це значить, як скаже вонато померти,
Це значить, як скаже вона – то ожить.
 
***
Я закохуюсь в неї все більше без міри,
Уявляю: вона – не така, як усі.
І уяві своїй більш, ніж розуму, вірю,
Тому й бачу її у чарівній красі.
 
Та в уяві своїй не лице її бачу,
Від якого очей мені не відвести,
Але вроду душі, ніжну, лагідну вдачу,
Поривання до світлої бачу мети.
 
Ще я бачу її у хвилини зневіри,
Як немилим стає їй життя і весь світ.
От тоді я й закохуюсь в неї без міри,
Щоб коханням їй вроду душі відродить.
 
***
Як легко бити себе в груди,
Клястись, що любиш цілий світ.
Але, ой як нелегко, люди,
Одного хоч когось любить.
 
Як просто – із газет – дізнатись,
Що йдуть десь в Африці дощі,
Але не просто розібратись,
Що діється в твоїй душі
 
Як чітко бачиш ти всі вади
В чиїмсь сторонньому житті,
Але собі самому ради
Чомусь не можеш дати ти.
 
То хочеться тобі співати,
А то, мов вовк голодний, вить…
Як легко в світі існувати,
Та як нелегко, люди, жить!
 
***
Снився сон мені про гори, про чарівні сині гори,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав в журбі і горі ті чарівні сині гори,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
Снився сон мені про квіти, про чарівні білі квіти,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав по всьому світі ті чарівні білі квіти,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
С нився сон мені про очі, про чарівні карі очі,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав крізь дні і ночі ті чарівні карі очі,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
Гори в - щасті, квіти – в щасті, очі весело іскряться,
Все, що їм потрібно, у них є.
Але чом тоді ночами сни тривожні мені сняться,
Ніби десь мене для щастя не стає?
 
На весіллі
Добрі тут вина, страви добрі
І в поздоровленнях добрий зміст.
Тільки одне у цім святі недобре:
Те, що тут я –непроханий гість.
 
***
Гірко мені, ой гірко!
Гучніше, люди, кричіть.
Вчився я на п’ятірки,
Та не навчився жить.
 
Виплекав я про щастя
Купу рожевих мрій,
Та не зумів я укласти
Мрій тих у серце їй.
 
Чарку за чаркою п’ю я.
«Гірко!» - кричать за столом.
От він її цілує,
Ну, а вона – його.
 
Гасне життя мого зірка
Під чарок весільний дзвін.
Гірко мені, ой гірко!
Солодко їм, молодим…
 
***
Ні, ні, людина – не черв’як!
Вона – вінець всьому живому.
Бо хто з нас вміє жити так,
Щоб суть знайти в собі самому?
 
Хай ти – найбільший егоїст,
Хай ти лише про себе дбаєш,
А в серці не своїм, чужім
Собі прихильності шукаєш.
 
І щастя не зазнаєш ти,
Поки тебе хтось не полюбить,
Не витягне із темноти
На білий світ, між добрі люди.
 
Туди, де сонце світить так,
Що путь освітлює й сліпому…
Так, так, людина – не черв’як!
Вона – вінець всьому живому.
 
***
Заглядає місяць
В хату-самоту.
Хочеться молитись,
Та нема кому.
 
***
Пісне, чом ти ллєшся так журливо,
Мовби чайка квилить в сизій млі?
- Я не пісня – сліз людських олива…
Як же вас багато на Землі!
 
Пісне, чом ти ллєшся так пестливо,
Мовби промінь сонця в сизій млі?
- Я не пісня, я – сльоза щаслива…
Як же вас бракує на Землі!
 
***
В мене сад у душі процвітав,
А тепер там ростуть бур’яни.
О, якби хтось туди завітав,
Сад поміг прополоти мені!
 
В мене вир у душі вирував,
А тепер там калюжі одні..
О, якби ж то хтось добрий узяв
Та прочистив джерела на дні!
 
В мене рай у душі панував,
А тепер там пекельні огні.
О, якби хтось умів і бажав
Рай душі повернути мені!
 
 
***
Ти така ж, як була учора.
Біле личко і стан стрункий.
Ти щаслива, ти серцем не хвора.
Тільки я не такий.
 
Ти така ж, як була раніше.
Ще не скривджена ти ніким,
І в тобі усе радістю дише.
Тільки я не такий.
Не такий.
 
***
Чи винна в тім скрипка, що, ще не зігравши й акорду,
В ній лопнули струни, хоч смійся ти з того, хоч плач?
Можливо, ті струни були не найкращого сорту,
А може, узявсь на них грати некращий скрипач?
 
Чи винне вітрило, що в першому пориві бурі
Воно розірвалось, висить, мов обшарпаний стяг?
Можливо, що місце йому – не ці води похмурі,
А сонячна гавань в далеких і теплих морях?
 
То що ж дивувати вразливому серцю людини,
Що часто воно без причини і плаче й болить?
Можливо, це плата за рідкісні щастя хвилини.
Не звідавши смутку, пізнали б ми радості мить?
 
ЧАСТИНА ДРУГА
***
Коли у мене сили не ставало
Крізь темну млу своїм шляхом іти,
То сонце мені здалеку сіяло,
А сонцем тим була для мене ти.
 
Коли надій лишалось дуже мало
На те, щоб віру втрачену знайти,
То пташка співчутливо щебетала,
А пташкою була для мене ти.
 
Коли душа боліла і страждала
І рвалася на простір з заперті,
Рожева квітка мрії розцвітала,
А квіткою була для мене ти.
 
Якщо і є божественне начало,
Що нас на світлі наставля путі,
То ти для мене божеством тим стала,
Бо смак життя мені відкрила ти.
 
***
Мила квітко, ти в мріях юнацьких
Екзотичною снилась мені,
А відкрив я тебе у ромашці,
Що під тином росла в кропиві.
 
Не впадала нікому ти в вічі.
Хто топтав тебе, хто обминав.
І я, грішний, не раз і не двічі –
Разів сто через тебе ступав.
 
Та, мабуть, в просвітління хвилину
Мені серце шепнуло: «Постій!
Місце квітці оцій не під тином –
В квітнику твоїх сонячних мрій».
 
І тепер в дні зимові чи літні,
Я тебе, диво-квітку, несу.
У тобі, хай комусь непримітній,
Я відкрив екзотичну красу.
 
І я вдячний тобі. Через тебе
Я не мріяти – жить полюбив.
В тім знаходжу я радість для себе,
Що я радість приношу тобі.
 
***
Багато чого я не вмію,
А може ,не буду й уміть.
Проте, що я вмію, то вмію:
Тебе, моя мила, любить.
 
Багато чого я не знаю,
А може, не буду і знать.
Однак, що я знаю, то знаю:
Тебе, моя мила, кохать.
 
***
Я – невеликий математик,
Та в особистому житті
Зумів успішно розв’язати
Складне рівняння: «Я» плюс «Ти».
 
Багато рішень воно має,
Але закономірність є:
Як «Я» лише про себе дбає,
То нещасливим «Ти» стає.
 
А якщо «Ти» занадто дуже
Собі уваги приділя,
То «Я» тоді страждає й тужить,
Як в спеку без дощу земля.
 
Це відкриття моє хай буде
Усім допомагать в житті:
Щоб жити, як належить людям,
Потрібна рівність «Я» і «Ти».
 
***
Коли я вмру, цвістимуть квіти,
А може, буде і зима.
Не зміниться нічого в світі
Від того, що мене нема.
 
Але якщо й тобі не здасться,
Що світ без мене спорожнів,
То значить, я не був тим щастям,
Яким для тебе стать хотів.
26. 10. 1983 р.
 
***
Хочеш знать, який я є насправді –
Не питай в моїх товаришів,
Бо вони тобі не скажуть правди
Про огріхи, що в моїй душі.
 
Хочеш знать, який я є насправді –
Не вичитуй в недругів на лобі,
Бо вони тобі розкажуть правду,
Збільшену до кривди через злобу.
 
Не розмотуй, мов сукна сувою,
Мою душу в пошуках вузлів.
Стань хоча на мить сама собою –
Все тоді відкриється без слів.
 
***
Колись тремтіло в мене серце щемно,
Аби тебе зустріти десь хоч раз.
Тепер щодня ми поруч, та даремно:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Те почуття, велике і прекрасне,
Що в світ казковий піднімало нас,
Неначе вогник серед поля згасло:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Ми розгубили Божий дар – кохати –
Серед дрібниць буденних та образ
І жебраками стали із багатих:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Без мрії серце – мов пусте подвір’я.
Під маркою вина хто випив квас,
Той етикеткам більше не повірить:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
***
Я хотів, щоб ти піснею стала для мене,
Щоб тобі завдяки на весь світ я співав.
О, який же був я молодий і зелений!
Через тебе я втратив той голос, що й мав.
 
Я хотів, щоб ти стала натхненням для мене,
Щоб тобі завдяки увесь світ я любив.
О, який же був я молодий і зелений!
Те натхнення, що й мав, через тебе згубив.
 
***
Я наче в світ якийсь казковий їхав,
Коли вслухавсь не раз в слова твої.
Ти мріяла про щастя тихе-тихе,
Щоб не втручалися до нього й солов’ї.
 
Я наче в світ якийсь казковий їхав,
Хоч не рости трава, аби ми – вдвох…
Зійшлися ми на щастя тихе-тихе.
Чому ж воно наповнене тривог?
 
***
Чи квітка сонцю щось заборгувала
За те тепло, якевоно дало?
І якщо квітка вдосвіта зав’яла,
Чи винне сонце, що не помогло?
 
Чи річка боржником своїм зробила
Те море, у яке вона впада?
І якщо річка раптом обміліла,
Чи з моря їй повернеться вода?
 
Та ж не для моря річка протікає,
Хоч в море течіюсвою несе,
І не для квітки ясне сонце сяє,
Воно собі, знай, світить – та й усе.
 
Так повелось під цим блакитним небом,
На цій землі, що в просторі пливе:
Все, що живе, живе само для себе,
А потім вже для іншого живе.
 
І коли з тебе я творив богиню,
На рівень ідеала піднімав,
То й сам душею за тобою линув,
Чистішим і врочистішим ставав.
 
Можливо, у тобі любив себе я,
Того, світлішого, з тобою був яким…
Що ж, прощавай, моя блакитна фея,
Ні ти, ні я не маємо боргів. 
 
***
Коли тебе зустріне темна ніч
І ясних зір за хмарами не видно,
А блискавки вогнем своїх паліч
Твій шлях перетинають непривітно,
То не лякайсь, що чорна мла навкруг
І що нема ясної далечіні,
А силою невиданих потуг
Змети з путі зневіри злі личини,
Розмай ті хмари, блискавки вгамуй,
Віддай всі сили пісні світла добрій
І в далечінь за мріями прямуй –
Туди, де знов рясніє в зорях обрій.
 
Дзвін життя
Колись в дні юності, в погожий, тихий ранок,
Коли я сходом сонця милувавсь,
Мені почувся дзвін, та так незвично,
Що змушував тремтіти все живе.
Пташки у піднебессі щебетали
І під той щебіт свій танок вели,
Билинка до билинки нахилялась
І шепотіла: «Чуєш дзвін життя?»
Лиш гул стояв від фабрик і заводів.
І ось теперчерез багато років
Я чую знову той незвичний дзвін.
Йду, милий дзвоне, йду! Дзвени гучніше!
Хай просинаються усі, хто серцем спить!