Back Про Вишневе

Про Вишневе

Тетяна Губар

Тетяна ГубарТетяна Володимирівна Губар народилася 2 лютого 1963 року в селі Дем`янці Переяслав-Хмельницького районуКиївської області. БатькоФещенко Володимир Панасович –  головний інженер колгоспу ім. Ілліча, мати - Ольга Афанасіївнавчитель хімії та біології, заступник директора, а потім директор Дем`янецької загально-освітньої школи І-ІІІ ступенів, заслужений учитель України.
Тетяна Володимирівна навчалась у Дем`янецькій школі, яку закінчила 1980 року із золотою медаллю.
З 1980 по 1984 рік вонастудентка філологічного факультету Київського державного педагогічного інституту ім. О. Горького.
Після закінчення інституту Тетяна Володимирівна незмінно вчителює: спочатку у своїй рідній школі, потімшістнадцять років в школі №11 м.Калінінграда (Росія), далі – рік у с. Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, а з 2000 року – у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, де сьогодні викладає зарубіжну літературу та регіональне краєзнавство, є керівником дитячої літературної студії «Дебют», редактором шкільного літературного журналу «Відголосок семи вітрів».
Свої перші вірші Тетяна Володимирівна написала у п`ять років. З того часу вони суть її життя, голос її душі.
 
 
 
***
Чи сама собі вибрала Долю,
А чи, може, в глибинах віків
Чорним вістрям по білому полю
Поміж тисяч чужих рядків
Хтось вписав мій рядок,
                              і, нетлінний,
Він чекав, що прийду у цей світ,
Опущуся на мить на коліна,
Підніму свою долю з-під літ,
Пил зітру, зачитаюсь невміло
І затихну, зчудована, вмить,
Бо відчую: давно те боліло,
Що покірно в долонях лежить.
 
***
С тобой вдвоем
                по этой улице
Мы шли вчера…
День так спешил!..
Купало солнце
                блики в лужицах,
А ветер
            сказку сторожил.
Тепло ладоней…
           Душ касание…
Твой
         лучезарно-ясный
                               взгляд…
Весна
        не слышала
                     признания:
Об этом
        сердцем
                   говорят.
 
***
Як довго йдеш до мене ти
З-поміж тривог і суєти
Чужих людей в чужих краях!
Вже стільки літ чекаю я,
Що ступиш ти на мій поріг
Опісля сходжених доріг
І скажеш: «О любов моя!
Як довго йшов до тебе я...»
 
Торкнусь долонями чола,
Де пам’ять літ, неначе сніг,
Сріблом на скроні прилягла,
А листям жовтня – біля ніг...
В твоїх очах – така жура!
В ній – наші всі самотні дні
І віку осені пора,
В котрій наснився ти мені.
 
***
                                 Памяті бабусі
 
Душа завмирає...
Хитає віти
Самотній вітер.
Холодний вітер
Зриває листя.
Кидає долу...
Порожнє обійстя
Кляне свою долю:
Гніздо опустіло –
Змахнули крилами
І вдаль полетіли
Пташата від мами,
А роки стареньку
Звели в домовину...
Нема більше неньки.
До кого прилинуть?
До кого горнутись?
Кому жалітись?
Скриплять і гнуться
Під вітром віти.
Встилає листом
Стежину осінь,
Майстерно, з хистом,
Захмарює просинь.
Впадуть краплини
Дощів осінніх,
Мов сліз перлини,
В долоні сину,
На плечі доньці,
Внучатам в коси...
Душа завмирає,
Благає, просить:
«Не нехтуйте сонцем
В Бабусину Осінь!»
 
***
Мне кажется,
               нынешним вечером
Тебя
          обязательно
                        встречу я.
Снежинок
            жемчужная
                           россыпь
Укроет
             озябший
                          перрон.
Глаза твои
             (так опрометчиво!)
Заметят
            красивую
                          женщину –
И снег
           превратится
                            в яблони,
А ветер –
            в хрустальный звон.
Белый снег
             лепестками
                              душистыми
Заметет
           и завьюжит
                                   нас.
Откровенье
             моментом
                            истины
Промелькнет
               в глубине
                          наших глаз.
Две ладони
               сомкнутся
                            над пропастью .
Две надежды
                затеплят
                            свет.
Жизнь
         началом
                  волнующей повести
Зачеркнет
         эпилог
                прежних лет.
 
***
Слова – бумеранг:
                    повертаються
                                    долею,
Складаються
                 в пісню,
                        сплітаються
                                    в плітки,
Дають життя,
              відбирають
                                волю,
Дарують крила,
              затінок
                         влітку,
Зігріють серце
              чи зранять
                          душу...
Сказати
              хочу,
                  кричати
                             мушу:
Слова – бумеранг!
             Хто ми є?
                       І звідки?..
За словом –
              вчинок.
                   За вчинком –
                               доля:
Безмежнеє поле,
               волошки –
                           рідко
Чи небо,
              в котрім
                        лиш хмари
                               видко
І густо-густо
              довкола
                       болю...
Слова –
            бумеранг:
                     все в житті –
                               від слова.
Кохання,
           розлуки,
                     життя основа –
              Слово.
 
***
Ти дарував мені
                   волошки
                              серед літа...
Так палко
              цілував
                       мої уста!..
Обіймами
             жагучими
                         сповита,
Я відчувала,
               що уже
                         не та:
Оновлена,
             щаслива
                       до нестями,
Закохана,
             схвильована,
                            жива, -
Волосся твоє
              пестила
                       руками,
Бо розгубились
              раптом
                     всі слова.
 
***
Подаруй мені світанок
В ніжнім мареві зорі,
Де росою вмитий ганок,
Диво-мальви у дворі,
Щебет вранішній пташиний,
Мед в горнятку на столі,
На устах твоїх – малина
Й сонця промінь на чолі.
 
***
Стомився вітер –
                приліг спочити
В гілках тополі.
                А понад тим:
З-під хмари місяць
                пірнає в літо
Тендітним
        човником
                   золотим...
Блукають зорі
         в безкрайнім небі,
І птах на сполох
         не б’є крилом.
Ти спиш
         так солодко...
                  Біля тебе
Нічним метеликом
               над чолом
Моя душа
          вся тріпоче
                   й в’ється,
Сказати хоче:
          «Я так люблю!..»
Вві сні
         її пригорни
                    до серця,
Зігрій в долонях –
          тебе молю!
 
***
Березовий лист
           заблукав
                    поміж трав –
Розбризкує
           фарби
                    осінні.
День
      сонця
         в долоньки каштанів
                        набрав
І вихлюпнув
         в небо синє.
Осика тріпоче.
          Примхливо бринить
Під вітром
           сердечко клена...
Кохання моє!
          Будь зі мною
                     в цю мить!
Прилинь!
          Пригорнись до мене!..
 
***
Поглянь-но, любий:
        ця красуня-осінь –
Ясна,
      чарівна,
            сповнена теплом! –
Рядки
        кохання нашого
                       у просинь
Вписала
        в золото опущеним
                            пером.
 
***
Еще февраль не отказался быть
И не ушел… Придирчиво и строго
Дано ли нам о сущности судить,
Торя по жизни узкую дорогу?..
 
***
Хочу бути
                з тобою
                              поруч
Все життя –
                до останньої
                             днини:
Кожен подих
                і кожен порух
Щоб з тобою
                  лишався
                              єдиним.
Кожен погляд
                  в кохані
                               очі,
Кожну мить,
                кожну думку
                                і слово
Я тобі
        дарувати
                     хочу
Нині,
       завтра
               потому –
                           знову.
 
***
На пюпитрах гаснут свечи.
Пенье скрипок все печальнее.
Гуще сумерки. Мы вечером
Гайдна слушаем – «Прощальную»…
Ты обнял меня так бережно,
Как из дымки изваяние…
И душа – внезапно нежная! –
Поддалась смычков влиянию:
Вдруг растаяла, раскрылась,
Понеслась к твоей навстречу
На огромных белых крыльях…
Будь благословен тот вечер,
Слезы, хлынувшие сразу
В мир, который Гайдна слушал,
Непреклонный Эстергази*,
Гайдн, согревший наши души.
 
* Эстергази – владелец оркестра, в котором работал Гайдн.
 
***
За вікном
               лютує
                       хуртовина,
Сипле сніг
               і холодом
                        січе...
Я одна...
             Душа до тебе
                           лине –
Подумки
            схиляюсь
                        на плече,
І уста
        торкаються
                        волосся.
Погляд лагідний,
                      цілунку
                                благодать...
Доле, Доле!
          Чому ж
                   не вдалося
Нам удвох
             на рушничок той
                                  стать?
Я тебе
         чекала б
                     вечорами,
Лиш тобі
          співала би
                     пісень,
Пестила б тебе,
           ніжніш від мами, -
І безхмарним
           був би кожен день!
У любові
           виростали б
                              діти:
Донька
           знала б
                 батьківське тепло
І пораду син...
            Де правду діти :
Щастям цим
             життя
                    нас обійшло...
Я – одна...
          В тім –
                 не твоя провина.
Подумки
          схиляюсь
                     на плече...
За вікном –
          лютує
                  хуртовина:
Сипле сніг
             і холодом січе.
 
***
Безликих слів
              немає в мові.
Байдужих
         не буває
                    слів.
Бридкі.
        Вагомі.
                 Пречудові...
В них –
        злість,
              любов,
                    зневага,
                              гнів,
Образа,
       біль,
           печаль
                  чи втома,
Тепло
        чи холод,
              жар
                   чи лід...
І кожне з них –
         завжди
               вагоме,
І кожне
        свій
             лишає слід
В душі
        чи в долі.
              І не варто
Бездумно
         розкидати їх:
Слова –
         буття земного
                          варта,
Людського щастя
                         оберіг.

Віктор Тузлов

Віктор ТузловТузлов Віктор Сергійович народився 27 вересня 1956 року в мальовничому містечку Тарутине, що на Одещині. Там він закінчив середню школу.
Після закінчення Білгород-Дністровського морського рибопромислового технікуму працював на Далекому Сході на риболовецькому флоті помічником капітана з виробничої частини.
У вісімдесятих роках переїхав до Київщини. Працював інженером-технологом Київського виробничого рибкомбінату.
Закінчивши Київський педагогічний університет ім. Б. Грінченка, Віктор Сергійович почав дорогу вчителя образотворчого мистецтва у Вишнівській ЗОШ I-III ступенів №4. Йому присвоєно педагогічне звання «Старший учитель», нагороджений почесною відзнакою «Відмінник освіти України».
Тузлов В.С. – член Національної Всеукраїнської музичної спілки (Асоціація діячів естрадного мистецтва України).
З 1999 року керує студією поетики «Сонет» при Вишнівському ЦТДЮ.
Складати вірші Віктор Сергійович почав рано – з дванадцяти років. Друкувався в газетах «Прапор праці», «Рибальська слава», «Прапор Сходу», «Новий день», «Наше місто», в літературних альманахах «Ауровіль», «Кленові журавлі», у часописах «Розкажіть онуку» і «Розкажіть онуку +».
 
 
 
***
Розквітли сонечка-кульбабки,
Веселе літечко іде.
Співають так завзято жабки,
І вітерець хмарки жене.
Як гарно на траві лежати,
Дивитись в небо волошкове
І на хмаринках мандрувати,
Відчути щастя веселкове.
Навіщо рвати та ламати,
Бруднити землю й воду?
Давайте, краще, зберігати
Цю України чисту вроду!
 
Коник-стрибунець
Коник, коник-стрибунець
По луках стрибає,
Літо котиться від нас,
Він – наздоганяє.
 
- Зупинись хоча б на мить,
Літечко чудове! –
Та воно кудись спішить,
Різнокольорове.
 
Цілий день він так стрибав,
Але літа не здогнав…
 
***
Чогось сонце засмутилось
І хмаринкою накрилось.
Та зненацька перелякано
Дрібним дощиком заплакало.
Потім знов розвеселилось
І веселкою умилось
 
***
Жабки квакали, стрибали,
Хмарки з дощиком скликали.
Знає квітка і травичка:
Є життя, як є водичка.
 
Дощик
Кап, кап, кап –
Дощик накрапає.
Кап, кап, кап! –
Пісеньку співає.
 
Кап, кап, кап –
Пісенька звучить.
Кап, кап, кап –
І струмком дзюрчить.
 
Курячий дощик
Здрастуй, дощик!
Довго ми тебе чекали.
Здрастуй, дощик!
Всі в долоньки заплескали.
Здрастуй, дощик!
Влітку ти такий веселий,
Здрастуй, здрастуй, дощик!
 
Здрастуй, дощик!
Стукаєш до нас в віконце.
Здрастуй, дощик!
Ти ідеш, а світить сонце.
Здрастуй, дощик!
Ти в краплинках на долонях,-
Здрастуй, здрастуй, дощик!
 
Здрастуй, дощик!
Квітів пелюстки відкриті.
Здрастуй, дощик!
Радісно з тобою в світі.
Здрастуй, дощик!
Ти приходь до нас частіше,
Здрастуй, здрастуй, дощик!
 
***
Із вітерцем хмаринка
На небі тихо гралась.
Зіпнулась на промінчик,
Та й дощиком розпалась.
 
***
Хто там стукає в вікно? –
Ніч надворі, холодно…
Відчиню йому, даремно,
Що за вікнами ще темно.
 
То – краплиночки дощу,
Я погрітись їх впущу.
Тільки як вони нагрілись,
То невідь-куди поділись 
 
Білі метелики
Білі метелики,
Наче сніжинки,
Тихо сідають
На квіти й травинки.
 
Сонечко літом
Так гріє і сяє,
Тільки метеликів
Це не лякає.
 
Літні сніжинки
В спеку не тануть,
Тільки до неба
З квітів злітають.
 
***
І для мами, і для тата
Всі малята – сонценята.
Вранці прокидаються –
Мамам посміхаються.
 
Ось для жабки сонценята –
Зелененькі жабенята.
А для мишки – всі гарненькі
Її сонечка сіренькі.
 
А у білки дитинчата –
Як руденькі промінчата,
По гілках стрибають,
Один з одним грають.
 
І у бджілки донечка –
Краще нема сонечка.
Тож для мами і для тата
Всі малята – сонценята.
 
Ранкова пісенька
Вранці разом з сонечком
В школу я спішу
І з собою пісеньку
Радісну беру.
 
Нотки, як метелики,
Весело літають
І ранкову пісеньку
Зі мною співають.
 
В класі зайчик сонячний
Весело стрибає,
Та моєї пісненьки
У нього немає.
 
А я того зайчика
В долоні спіймаю
І на вушко пісеньку
Йому заспіваю.
 
Цю веселу пісеньку
Подарую вам,
І моєму песику,
І в дворі котам.
 
Хай співають весело
Друзі і звірята,
Хай радіють пісеньці
Мої мама й тато.
 
Мій букварик
Прощаюся з буквариком –
Умію вже читати.
Радіють всі в моїй сім’ї:
Бабуся, мама й тато.
 
По буквах ми з буквариком
Склади вивчали, друзі,
Про хмарку, і про сонечко,
І про калину в лузі.
 
Разом з моїм буквариком.
Ми виростаєм, друже,
Тому свого букварика
Люблю я дуже-дуже!
 
 
 
Киця Мура
Киця Мура
Спить на ліжку
І ловить
Не хоче мишку.
 
-Кицю Мура,
Ти вставай,
Полювати
Починай!
 
Кицямовила:
-Мур, мур,
Що та мишка?
Аби щур!
 
В гості
Киця Мура
В гості йшла,
Глек з сметаною
Несла.
 
Йшла і йшла,
Та так стомилась –
Зупинилась,
Зажурилась:
 
-Повний нести –
Тяжко.
Порожній –
Не важко.
 
Раз лизнула,
Два лизнула…
Куди йшла –
Зовсім забула.
 
На базарі
Вранці на базар побігла Мурка
Заробити грошиків – це думка.
Кошик вона міцно обіймала,
В ньому мишенят було чимало.
 
На базарі стала у рядочок,
Витягла для грошиків мішечок.
Кошичок на землю становила
І на весь базар заголосила:
 
-Ой підходьте, люди, не минайте,
Мишеняток гарних вибирайте!
Всі вони одна в одну гарненькі,
Наче ті цукерки солоденькі.
 
Ви купуйте, людоньки хороші,
За такий товар не шкода грошей.
Я очей всю нічку не стулила:
Все мишей ловила та ловила.
 
Та біда трапляється раптово:
Шасть у кошик – там нема нікого.
Десь подівся весь товар сіренький,
Наче ті цукерки, солоденький.
 
З того часу Мурка все блукає,
Мишеняток в кошик свій збирає…
Дірочка в тім кошику була,
Та про це хазяйка та забула.
 
***
Запросили Мурчика на свято,
Готувався Мурчик наш завзято.
Для початку – геть подушка!
Вимив лапки, хвостик, вушка,
Лапкою потер свій ніс
І пакуночок поніс.
Ні, не ніс він мишку,
А цікаву книжку.
 
***
Ішла киця раз по двору,
Поглядала на комору.
 
Світить місяць угорі
Ну, а другий – у відрі.
 
І такий кругленький –
Наче сир смачненький.
 
Треба місяць той дістати
Й досхочу поласувати.
 
Лапкою лишень в відро –
Мокро там і холодно.
 
Більше місяць не ловила,
Певно, сиру не хотіла.
 
***
Бігла мишка по доріжці,
Притомились ніжки мишці.
Бачить: вдалині горбочок –
Буде мишці холодочок.
Придивилася пильніше –
Дуже страшно стало миші:
То на сонці спить коточок,
Як справжнісінький горбочок.
Від кота так дременула,
Що про втому геть забула.
 
***
Котик, котик, де ти був,
Що ти бачив і що чув?
-Бачив, нічка вже надворі,
Чув, що миші у коморі
Хвацько хазяйнують,
Ще й сиром ласують.
-Ти скоріш іди туди
І порядок наведи.
Хутко він по двору
Побіг у комору.
А з’явився десь уранці
Весь у сирі та сметанці.
-Кляті миші, що зробили,
Все поїли, потрощили!
Ще й мене ось як побили.
Ось піду я полежу,
Рани свої оближу.
І кудись подався,
То, мабуть, сховався.
Галас чується знадвору:
-Хтось вночі заліз в комору!
 
Левеня
В кого пташка є у клітці,
Кошеня чи цуценя,
А у мене на подушці
Спить маленьке левеня.
 
Не біда, що не муркоче
І не ловить він мишей,
Молоко він п’є охоче
І ласкавий до дітей.
 
Як виходим ми гуляти,
Дуже заздрять всі мені…
Ой, як шкода просинатись,
Все було це уві сні.
 
***
Побачив котик лева –
Задумався маленький:
-Оце дива, це ж треба,
І я, як він , руденький!
 
І такі самі лапки,
І вушка є, і хвостик.
Я – справжнє левенятко,
А не маленький котик!
 
Швиденько біг додому
І звістку ніс він ту:
- Я справжнім левом стану,
Ось трішки підросту!
 
Сова
Прилетіла раз сова
Їжака просити:
-Бачу, голки в тебе є,
Отож можеш шити.
 
Мені – платтячко легке
З листяного шовку,
Ну і щось іще таке,
До вподоби вовку.
 
 - Я не швець, - сказав їжак, -
В цім не знаю толку.
Краще я тобі, сова,
Подарую голку.
 
З того часу вдень сова
Все шиє, латає
І лиш в темряві вночі
По лісу літає.
 
Павучок
Жив у лісі павучок,
Павучок-чарівничок, -
Тонесенькі ніжки.
 
Завжди він пісні співав
І мереживо все ткав
Скраю, де доріжки.
 
Полювати він любив,
Та комашок не ловив
В дзвінкі павутинки.
 
А в мереживо своє
Ловив слово чарівне –
Казочки-перлинки.
 
***
Як навчитись рахувати?
Треба білочку спитати:
Як запас вона готує,
То завжди його рахує:
- Раз - горішок,
Два, п’ять, сім,
Діткам вистачить усім.
 
 
***
Бджілка равлика зустріла,
Його чемно попросила:
- Майже день я працювала
І медок в дупло складала.
 
Ти до вулика спіши,
Іншим бджілкам розкажи:
Нехай всі поприлітають,
Весь медок позабирають.
 
Равлик бджілку зрозумів
І, як вітер, полетів.
А коли до них добіг,
Вже надворі випав сніг…
 
***
Дуже ведмедик медок полюбляє:
Смачнішої їжі уже й не буває!
З’їв, мабуть, кухлик, а то і цеберце,
А ще було б краще – ціле озерце!
 
- Щоб трохи медочку того мені з’їсти,
То треба до бджіл аж на дерево лізти.
Та мало того, що у дуплах живуть,
Вони і медочку мені не дають.
 
І болісно жалять, і їх так багато…
«Не лізь ти до бджілок!» – казав мені тато.
А щоб не боліли ні спинка, ні лапи,
Солодку малинку піду я збирати.
 
Медуниця
На лужку серед травички
Ростуть квіти невеличкі:
Сонце вранці зустрічають
І пелюстки розкривають.
Бджілка зранку прилетіла
І медочку попоїла,
Потім був і джмелик,
Як малий ведмедик.
І метелик прилітав,
Теж медку покуштував.
Хто до неї прилітає,
Вона радо зустрічає.
А як зветься ця травиця?
То ж - солодка медуниця!
 
Подорожник
З ним завжди нам по дорозі,
Стане всім у допомозі:
Коли влітку ми гуртом
Гуляти ходили,     
Подорожника, як ліки,
До ранки ліпили.
 
***
Хто росте біля доріжки,
Де проходять твої ніжки,
Як по лісу ходиш ти?
-Ми, грибочки сироїжки,
І опеньки, і лисички.
А ти поруч ходиш
І нас не знаходиш:
Ми сховалися в траві –
То нічого, що малі.
 
Сунички
Сорочки червоні,
Зелені спіднички –
Ростуть-достигають
Маленькі сунички.
 
Їх сонечко гріє,
Дощі поливають,
На вас ті сунички,
Малята, чекають.
 
Привітно зустрінуть,
Та ще й нагодують.
Смачненькі сунички
Здоров’я дарують.
 
***
На калині диво-квіти
Гарні та біленькі,
Але ягідки у неї
Чомусь червоненькі.
 
Та то ж сонечко за літо
Фарб не шкодувало
І всі ягідки зелені
Так пофарбувало.
 
***
Два горобчики сварились,
Чубились і ледь не бились,
Бо знайшли шматочок сиру
І кінець настав їх миру.
Не схотіли, як годиться,
Отим сиром поділиться.
Але тут з’явився кіт –
Горобці скоріш на дріт!
Котик тихо сказав: – Няв!
І сирок собі забрав.
 
***
Сонце на ослінчик
Скинуло промінчик:
- Піду я шукати,
Де б заночувати.
 
Роса
Вранці сонечко проснулось,
Промінцями потягнулось.
Подивилось у озерце:
- Гарне в мене є люстерце!
Ще й намисто для краси –
Діамантики роси.
А коли вмиватись стало,
То ниточку обірвало.
І розсипалось намисто
Так яскраво, променисто…
 
***
Коли надворі дощ іде,
І вітер в коминах гуде,
І не гуляють діти,
І не буяють квіти,
Але для непогоди
Є квіти диво-вроди:
До нас із антресольки
Злітають парасольки.
Вони всі мокнуть досхочу:
Це – квіти зливи і дощу.
 
***
Зима зібралась малювати,
Але де тії фарби брати?
Лиш тільки білий колір є,
А інших їй недостає.
 
- Красуне зимко, не сумуй,
Як є бажання – то малюй.
Бо треба бути дуже вмілим,
Щоби по білому та білим…

Неоніла Горбенко

Неоніла ГорбенкоНеоніла Леонідівна Горбенко народилася 30 липня 1955 р. в сім’ї службовців у м.Христинівка Черкаської області. Там закінчила музичну школу і в 1970 р. вступила до Уманського музичного училища.
У 1974 р. стає студенткою музично-педагогічного факультету педагогічного інституту ім. О.М.Горького (нині педагогічний університет ім.М.Драгоманова), проходить педагогічну практику в Чехословаччині.
Закінчивши з відзнакою ВУЗ, з 1978 р. працює викладачем на кафедрі гри на музичних інструментах, а згодом проживає у м.Вишневе і працює вчителем музики Вишнівської ЗОШ I-III ступенів №3.
Учитель-методист вищої категорії, відмінник народної освіти, член Національної всеукраїнської музичної спілки (Асоціації композиторів та Асоціації діячів естрадного мистецтва України), автор понад 900 пісень, дитячих мюзиклів, багато з яких створено на власні вірші. Керівник вокальної студії дитячої естрадної пісні «Камертон» при Вишнівському ЦТДЮ, автор ряду публікацій з методики музичного виховання. Автор пісенних збірок «Ромашка-першоклашка», «Зустріч зі школою», «Моє місто Вишневе» на слова В.Лямічева, «Вогник любові»,
Вірші та пісні друкуються в періодичних виданнях: у часописі «Розкажіть онуку», журналі «Розкажіть онуку+», газеті «Я сам(а)». Також Н. Горбенкоавтор ряду музичних казок на власні вірші для дитячих театрів.
 
 
 
Послухай музику природи
Послухай музику природи:
Вона у пісні солов’я,
Ріки бурхливі й тихі води –
Послухай, як співа земля.
 
Прислухайся до шепотіння:
То пісня гілки за вікном,
Лісів, гаїв живе тремтіння
І спів діброви за селом.
 
Ти чуєш вранці на світанні
Пташину пісню в небесах?
І стільки радості в чеканні,
В природи дивних голосах…
 
Співають ріки і поля…
Пташині ніжні переливи…
Співай, співай, моя земля,
В ім’я природи і людини!
 
Купальська
Як зійшлись на захід сонця хлопці та дівчата,
Стали танці танцювати, грати та співати.
І я теж вінок пускала на купальські свята,
Та не знала, де шукати, звідки виглядати.
 
А музика та купальська грала-вигравала,
Я, дівчина молодая, думала-гадала,
Чи візьме мя, чи полюбить, а чи приголубить,
Або, може, до схід сонця вже мене погубить?..
 
Як запіли треті півні, потонув віночок,
Стихли всі пісні чарівні і завмер таночок.
Де ж мої ясні надії, де палке кохання?
Полюбила того хлопця вперше і востаннє…
 
Чарівний дощ
Знову по небу хмари як крила,
Місячна стежка косу розпустила.
А соловейко так солодко плаче,
Серце тріпоче моє і юначе.
 
Злива хлюпоче, бризки розкидає,
Доля мінлива мене хай минає.
Мрію, як чайка, у небо злітати,
Хмари у небі з дощем цілувати.
 
Райдуга в небі вінок заплітає,
Хай мою пісню гроза обминає.
Дощик на щастя хай завше хлюпоче
І защасливить серце дівоче.
 
Легенда про Данко
Десь, колись серед густих лісів
Жив народ, боявся ворогів.
Чорна ніч країну сповила,
Темна та країна навіть вдень була.
 
І ніхто не знав, як звідти вийти,
Чорне небо вкрили темні віти.
Страшно й сумно людям тим було,
А допомогти їм не умів ніхто.
 
Лиш хоробрий Данко нагодився,
Помогти тим людям заходився.
Гордо й сміло він повів людей,
А щоб було видно – серце вийняв із грудей.
 
Ця легенда й досі ще живе,
До добра і світла кожного позве.
Серце Данко хай щоднини сяє,
В кожне людське серце промінь свій вселяє.
 
Світло в серці Данко, не згасай,
Всім життя дорогу осявай!
Хай вогонь палає і горить
І у кожнім серці пломенить.
 
Колискова феї
Нічка фею запросила
До себе у гості.
Та співала тиха, мила,
Пісні ніжні, прості.
 
Колисала тихо зорі,
Колисала хмари.
Їм наснились сни прозорі –
Феї з казки чари.
 
А коли зійшла зірниця –
Фея відлетіла,
Але нічці й досі сниться
Пісня її щира.
 
Земля моя
Вийду за окраїну –
Там шумлять поля.
Сяду на галявину
Слухать солов’я.
Земля моя – мій дім,
Щаслива я у нім.
Ліси, гаї, поля –
Це все моя земля!
 
Загримів потоками
Богатир Дніпро.
Вітру теплі дотики
Пестують чоло.
Зашумить ліщинонька
В веснянім гаю.
Це – моя Вкраїнонька,
Я її люблю!
 
Вогник любові
Палає вогник дружної родини,
Любов забрала серце у полон.
Чекаю я найкращої хвилини,
Коли сім’я збереться за столом.
 
Приспів:
Тато і мама – крила лебедині,
Тато і мама – радість і тепло.
Завжди дарують щастя всій родині
Мамина ласка, батьківське добро.
 
Усмішка мами лагідно-ласкава,
Суворість батька – тільки на словах.
Любов в сім’ї – душі найперша справа –
На все життя на батьківських плечах.
 
Приспів.
 
Несу родинний вогник крізь печалі,
Через нестатки, розпач і жалі,
Але допоки батько й мати в парі,
Не страшно в цьому світі жить мені.
 
Приспів.
 
Вкраїнська земля
Чи бував ти колись в нас на Україні,
Чи видав, милував наше небо синє,
Чи блукав ти хоч раз лісом на горбку,
Серцем чи відчував ти оту красу?
 
Нахились, подивись, як росте чар-зілля
І водиці напийсь в кожному подвір’ї.
Тут вкраїнська душа грає і співає,
Краю кращого нема, - кожен про це знає.
 
Тут зернинка зроста, жито колоситься,
Український народ вміє веселиться.
Якщо біль чи біда – лихом вдар об землю,
Вжар, козак, гопака попід саму стелю!
 
Вишеньки ім’ям
Біла вишенька ніжно розквітла
О весняній квітневій порі.
І у місті від неї так світло,
Що співати схотілось мені.
 
А в цім місті прозоро і чисто,
Сіє вишня додолу свій сніг.
Усміхнулась мені променисто
І гіллячку схилила до ніг.
 
Ти скажи мені, вишенько біла,
Чи до міста на той рік прийдеш?
Усміхнувшись, мені відповіла:
- Якщо місто ім’ям цим назвеш.
 
Моє місто Вишневе
Моє місто Вишневе потопає в квітучих садах,
Моє місто Вишневе, я з тобою, неначе той птах.
Ми удвох із тобою обіймаєм крильми цілий світ,
Моє місто Вишневе, ти найкраще з усіх!
 
Ми з тобою зростаєм і в майбутнє торуємо шлях,
Наша мрія крилата нас веде по казкових світах.
Я до тебе прилину у годину щасливу й сумну,
І до тебе щоднини я душею лечу.
 
Та куди б не послала мене доля твоя і моя,
Ми з тобою у парі, як два сильних і мужніх крила.
Обіймаємо серцем кожен кущик, садок і куток,
І без тебе немає моїх мрій і думок.
 
Веснянка
Розлилися ручаєчки,
Роз’єднали береги.
Я – на цьому ось краєчку,
А на другому вже ти.
 
Приспів:
Ой вода, вода, вода, вода,
Я стою чорнява, молода.
Ти – той хлопець-молодець,
Що візьме мене в танець!
 
Ось махну тобі рукою:
Гей, до мене підпливай,
Я скучаю за тобою,
Серця пісні не займай!
 
Приспів.
 
Ось і стрілись ми з тобою,
Мов у небі голуби,
І рікою весняною
Попливем з тобою ми.
 
Приспів.
 
Ріка доброти
Бути добрим – то зовсім не легко:
Доброта – не квітка, не цукерка.
Доброта не схожа ні на що,
Головне – щоб добре всім було.
 
На добро ти не шкодуй хвилини,
Добре слово всім кажи без спину.
Як насієш зерна доброти –
Кожне з них зуміє прорости.
 
Не шкодуй тепла від свого серця –
Не зміліють доброти озерця.
Як до річечки тече струмок,
Так і ти з добра плети вінок.
 
Світ від доброти стає світліший
З нею підростаєш ти скоріше.
Хай із доброти тече ріка, -
Моя мрія в світі лиш така.
 
Мій рідний клас
Мій рідний клас щодня мене стрічає,
Тут посмішки іскряться повсякчас
І кожен з нас знов зустрічі чекає,
Лиш тільки дзвоник погукає в клас.
 
Шумить, вирує вулик галасливий –
Родина наша, радісна, шкільна.
Тут кожен почувається щасливим,
Ніколи не вщухає метушня.
 
Збудуймо дім добра і милосердя,
Заходь до нас на вогник доброти.
Здійсняться мрії – знаємо це твердо,
Бо в колі дружби завжди я і ти!
 
Квітнева заметіль
У квітневій заметілі
Поховалися сади,
Тут від квіту вишні білі –
Хоч куделю з них пряди.
 
А розхристані тюльпани
Пелюстки розкрили враз,
Одягли ясні жупани –
Радують цвітінням нас.
 
День весняний білосніжний –
Білопінна віхола.
І весільний одяг ніжний
Одягла калинонька.
 
Читаючи В.П.Корнійчука
Ти вірші в прозі написав,
Душею плів, із мрій складав.
Та проза рими ні, не знала,
А як душа у ній співала!
 
І влучним слово стало, влад
Думки плелись вперед, назад…
Із сьогодення до колиски,
Крізь космос в мрію золотисту.
 
Каштан там падав і вмирав,
А ти з ним думу вишивав,
В мереживо слів світ вдягнув,
Нічого в ньому не забув.
 
Їх знову й знову я читаю
І сагу з образів складаю,
Що виринають із думок
Тобою писаних книжок.
 
Твори поезію душі,
Хай озивається в тиші
Іскристим поглядом думок,
А я йду з ними на урок…
 
Пісня
У пісні ніби два крила:
Одне – поезія, в нім сила.
А другим – музика була,
Вона – душа, вона – вітрила.
 
Коли зустрілися вони –
У серце тепла крапля впала.
В житті вони як дві сестри –
Ту пісню мати нам співала.
 
Слова на роздуми штовхнули,
А музика до серця йшла.
І стільки міці, стільки сили
З душі моєї підняла.!
 
Летять по світу дужі крила
І промовляють до людей.
Зі словом музика дружила –
Обох притисну до грудей…
 
Колискова для бабусі
Заховало сонечко свої промінцята,
Заплющили діточки свої оченята.
Сплять мої ведмедики, ляльки безтурботні,
Тільки у бабусеньки руки все в роботі.
 
Вранці півник весело пісню заспіває,
Моєї ж бабусеньки в хаті вже немає:
Порає в городі всю роботу зрання,
Як маленька бджілонька, вона до смеркання.
 
Я своїй бабусеньці ласку подарую,
Душу колисанкою ніжно замилую.
Хай спочинуть рученьки, труджені роками,
Хай радіє серденько внуками й дітками.
 
В.Лямічеву
Між хмарами Муза пегасом літала,
По білому світу таланти шукала.
Летіла над містом, почула сонет, -
То їй подарунок слав в небо Поет.
 
І Муза на арфі сонет той заграла,
Світилась від щастя: знайшла, що шукала.
Таланту Поета відкрила весь світ –
Як людям на згадку, від неї привіт.
 
У сні помрію я
Спати і сьогодні ляжу рано,
Не відомо, я засну чи ні –
Шепотітиму святому Миколаю
У молитві я слова такі:
- Любий Миколайчику, будь ласка,
Подаруй здоров’я для батьків,
А мені хай усміхнеться казка –
Збудеться усе, що б захотів.
 
Миколай у вус свій посміхнеться –
Він почув молитву, знаю я.
Лиш фіранка на вікні гойднеться,
Він прийде, - у сні помрію я…
 
Кольорові парасольки
Тільки хмарка десь заплаче,
Грім зненацька загуркоче –
Парасольки ми виймаєм,
Про них пісеньку співаєм:
 
Приспів:
Кольорові парасольки, наче квіти розцвітають,
Кольорові парасольки, як метелики злітають.
Кольорові парасольки під дощем лиш зацвітають,
Кольорові парасольки разом з дощиком співають!
 
По калюжах ми стрибаєм,
Парасольками махаєм,
Сміємося, як на святі, –
Парасольки в нас крилаті.
 
Приспів.
 
От і дощик зупинився,
Парасолькою накрився,
А ми руки простягаєм,
Знову йти його благаєм.
 
Приспів.
 
Усі ми – єдина родина
На світі шляхів є багато,
Умій лише їх вибирати.
Єдину свою дорогу,
Що вказана батьком і Богом.
Усі ми –  єдина родина,
Тепло йде від батька до сина,
Від матері – миру й любові –
У серці й у кожному слові.
 
До матері лине дитина.
Цілує травичку краплина,
До сонечка пнеться листочок,
Сміється в стеблі колосочок.
В матусі навчається донька,
Щоб щедрою була долонька.
І синові батько розкаже,
Щасливу стежину покаже.
 
Люби рідну пісню, дитино,
І мову свою солов’їну.
Без радості щастя немає,
Без горя пісень не буває.
В народу безмежна є сила,
Широкі, могутнії крила.
Навчайся, синочку, літати,
Щоб людям добро дарувати.
 
Художниця
Я – художниця маленька,
Намалюю свою неньку,
Разом з нею – татуся,
От родина наша вся.
 
Ой, чекайте, я згадала,
Ще й бабуся позувала,
А з бабусею дідусь
На портреті крутить вус.
 
А ще котик наш Мурко
І собачка є – Сірко.
Ось тепер родина вся,
А художниця – це я!
 
Богданка і колисанка
Ось Богданочка маленька,
Їй радіють тато й ненька,
Колисанку їй співають,
Але вії все моргають.
 
Сплять у нірці мишенята,
Лісові малі звірята.
Лиш Богданочка не спить –
Їй погратися кортить.
 
То рахує кошенят,
Що у кошику сидять,
То хмаринки в небесах,
Що пливуть, неначе птах.
 
Та Богданочку маленьку
Заколише рідна ненька,
Стиха пісеньку співає –
І Богданка засинає…