Back Про Вишневе

Про Вишневе

Віктор Бабич

Віктор Бабич

Він дуже любив життя, але своє місто він любив, мабутьбільше.

Віктор Феодосійович Бабич, наш земляк, талановитий поет, прекрасна людина. Народився він 26 січня 1942 року в сусідньому селі Крюківщина Києво-Святошинського району. На його долю випало нелегке повоєнне дитинство. Залишившись без батька, що загинув на фронті, Віктор рано пізнав ціну тяжкої праці. Після закін­чення школи майбутній поет пішов працювати на завод учнем токаря. Здобувши професію, він вирішив навчатися далі і вступає до Київського педагогічного інституту імені Горького на літературний факультет російського відділення денної форми навчання. А згодом починає працювати і вчиться заочно. За час навчання в інституті Віктор працює завідуючим клубом в рідному селі Крюківщина, ван­тажником в аптекоуправлінні і навіть інструктором Києво-Святошинського РК ЛКСМУ.

Після закінчення інституту Віктор працює в редакції районної газети «Шлях до комунізму» (нині «Новий день»), згодом стає завідуючим відділом сільського господарства. Навіть звільнившись, він ніколи не поривав зв'язків з рідним виданням, до кінця свого життя друкував в ньому свої матеріали. Деякий час В. Бабич працював редактором газети «Трибуна енергетика» Управ­ління будівництва Чорнобильської АЕС.

Особливе місце в житті Віктора Феодосійовича завжди займала поезія. Римувати він почав рано, ще в школі. У п'ятому класі Віктор писав вже досить непогані вірші про школу, вчителів тощо. У десятому класі (1959 р.), в районній газеті «Шлях до комунізму» була опублікована його замітка «Молодь у боротьбі за п'ятирічки» про доярок місцевого колгоспу «Червоний партизан». А невдовзі, там же з'явився його вірш «Разоружение». Це був початок його журналістської і поетичної діяльності. Вірші він писав російською та українською мовами.

Захоплення поезією привело Бабича в літературну студію «Мрія» при згаданій районній газеті. Займаючись в студії, поет вдосконалював деякі свої вірші. Так, доопрацьований вірш «Поезда» він вводить як окрему другу частину в триптих «Памяти отца». На жаль, творчість нашого земляка не досліджена, його вірші розпо­рошені у періодичних виданнях, не зберігся і його архів. Крім вже згаданого видання, відомі публікації його поезій в газетах «Трибуна енергетика», «Рабочее слово», «Вечірній Київ» та ін.

Основні мотиви його поезій - спогади про війну, ветеранів, босоноге дитинство, про страшну чорнобильську трагедію, христи­янські цінності. В них - біль, сум, печаль. В них - радість з приводу повернення людей до Бога, любов до Батьківщини.

Окрема тема - це туга за загиблим батьком, померлою матір'ю. У віршах - вся душа поета, його сподівання, думки, надії. У своїх віршах поет з особливою теплотою згадує своє рідне село Крюківщину, місто Вишневе, де прожив багато років.

Саме Вишневому поет присвятив вірш «Квітуче місто», сповнений глибокої відданості і синовньої любові. Ось лише кілька рядків з нього:

                                         "У думках й на душі стає світло і чисто,                                   
                                          Коли серце  сповна полонить пишний цвіт.
                                          Ой Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
                                          Ти свічадо моє, мій народжений світ"
 
Сам автор називав цей твір піснею. Ми бачимо зрілого поета, справжнього     майстра слова. Вишневе у нього і квітуче, і квітуєче, і квітучеє. Скільки барв, скільки відтінків лише одного слова! Скільки любові, ніжності до рідного міста!

Навесні 1998 року поет Віктор Бабич відійшов у вічність.

Він дуже любив життя, але своє місто він любив, мабуть, більше. Сподіваюся, що настане такий час, коли у школах міста діти будуть вивчати творчість нашого земляка поета Віктора Бабича. А місто віддячить йому за любов і вшанує пам*ять поета меморіальною дошкою на будинку, де він проживав.     

 

                                                             Валерій Гомановський,
                                                                                краєзнавець.
 
           ЦВЕТЕНИЕ
 
...А в городе моем все вишнирасцвели.
Ион Вишневым называется по праву.
Куда ни погляжу — налево иль на право —
Цветение разбуженной земли.
 
И слыша пенье голосистых птиц
Ивидя зеленеющее лоно,
Мы все, мы все, кто в жизнь влюбленный,
Уверены: цветенью нет границ!
 
КВІТУЧЕ МІСТО
У думках й на душі стає світло І чисто, Коли серце сповна полонить пишний цвіт.
Ой, Вишневе, Вишневе, квітуєче місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 
Навкруги усе любо, куди не погляну: Потопають будинки у вишневий садах,
І чарують ялинки на вокзалі «Жуляни»,
І милує малюк на жіночих руках.
 
Ці дитинства шляхи, земляків гарні лицяГомінливий перон, перестуки коліс.
І в далеких краях, і в розкішних столицях.
Як молитву святу, я крізь роки проніс.
 
Виростають будови на яснім видноколі, Пахнуть щедрим врожаєм поля вдалині.
Не віддам я цю землю ніколи й нікому — Все тут рідне, бентежне й сердечне мені.
   
У думках й на душі стає світло і чисто,
Коли серце сповна полонить пишний цвіт. Ой, Вишневе, Вишневе, квітучеє місто,
Ти свічадо моє, мій народжений світ.
 
ВИШИТИЙ РУКАВ
Я твій навічно, Україно,
Мої навкіл земля й Дніпро.
В мені нуртує щохвилинно
Твоя любов, твоє добро.
 
Степи гудуть од яничарів,
Та не убити їм під свист
Ні Роксолани мудрість й чари,
Ані козацькі міць і хист.
 
Я завжди чую, завжди бачу:
Стоїш, немов іконостас,
А коло ніг у тебе плаче
Твій закайдований Тарас!
 
Віки пливуть на полі брані —
Там не один життя віддав...
          Ще не просох від сліз, прощання
Твій любо вишитий рукав.
 
Хай пропаде лиха година,
Що хоче твій зігнути стан.
Я покладу на плечі сина
Тягар усіх твоїх страждань.
 
І я життя віддати згоден,
Чи то в бою, чи то в ділах,
Щоб між народами свободи
Ти невмирущою була!
 
Щоб квітував барвінок синій,
Народ лише добро плекав,
          В дніпровській вимитий бистрині
          Білів твій вишитий рукав!
 
ПРОЗРЕНИЕ
На  жизненных  наших  дорогах ,
Где  царствуют  Добро  и Зло ,
Так  поздно  для  меня  и  многих
Прозренье  светлое  пришло .
 
А  как  ещё - ведь  школьных  классах
Мы , комсомольские  юнцы ,
Твердили , спорили  о  классах
Как  пролетарские  бойцы .
 
А  как , мужая  без  печали ,
Зато  усердно , даже  всласть  
На  поле , в  цехе  защищали
Своих  вождей , Союз  и  власть .
 
А  как  заткнувши  себе  уши ,
Не  различая  свет  от  тьмы ,
Травили  праведные  души ,
Морили  голодом  умы .
 
А  как  же  грешными  глазами
Взирали  на  приход  святой ,
И  если  не  сносили  храмы ,
Так  обходили  стороной .
 
Спешили  поклонясь  дороге ,
Не  видя  благодать  небес ...
Но ,слава  Богу , что  для  многих
Христос  воистину  воскрес !
 

У моему рідному селі Крюиівщина не повернулися з ратно­го походу 104 учасники Великої Вітчизняної війни. І в мирний час їх стає все менше і менше. Ось і в цьому році нещодавно пішов від нас ще один-фронтовик—

бойовий розвідник М. Т. Василенко.        

А нині, корінних крюківщинців, ветеранів війни — всього 11.

 
          ВЕТЕРАНИ
   Їх раз у раз знов непокоять рани,
   Одержані в жорстоких тих боях.
   Вмирають і вмирають ветерани
   В своїх дітей і внуків на очах.
 
   Роки летять, мов легкокрилі птиці,
     Йдуть в забуття, неначе в білі сни
     Вмоїм селі лишились одиниці
   Тих, хто пройшов крізь дим й вогонь                                  
                                                      війни...                                           
                                                                    
   Шануєм ветеранів ми сьогодні,
   Хоч і нелегкий час для них настав...
   Навік залишаться у пам'яті народній
   Всі ті, хто людство боронив                                  
                                                  і рятував. 
 
                                                     ПОЕЗДА
                                       
                                       О, как я ждал прихода поездов!..
                                        Я убегал на станцию Жуляны.
                                        Колёсный стук, гудков манящий зов
                                        Мне с детства был заветным и желанным.
 
                                        Потом возненавидел поезда,
                                        Я был уверен и твердил упрямо:
                                        Они отца умчали навсегда,
                                        Оставив нас одних скорбящей маме.
 
                                        Душа моя иных тревог полна…
                                        Забыл давно мальчишескую злобу,
                                        И лишь при слове горестном «война»
                                        Я вздрагиваю, словно от озноба.
 
                                        Ведь сын растёт.Он любит поезда.
                                        И страшно думать, что его однажды
                                        Они умчат от станции туда,
                                        Откуда возвращается не каждый.
 
ЧОРНОБИЛЬЦІ
Ми — птахи одного гнізда,
Та враз по світу розлетілись.
(Хоч як же цього не­
хотілось!)   —
На сполох вдарила біда.
 
Не зберегла нас од біди
Зоря надії, що світила
Над Прип’яттю щасливо
й мило —
Вона   погасла   назавжди.
 
Ми розлетілись.., В серці —
щем,
До себе кличуть рідні
стіни,
І один одного постійно
По смутку всюди
пізнаєм.
 
А діти навіть уві сні
Додому просяться  незвично,
Де їх, полишені  навічно.
Ляльки чекають на вікні.
 
 

Алла Приходько

Алла ПриходькоАллавипускниця Вишнівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2 2007 року. Нині вона студентка факультету лінгвістики НТУУ «КПІ».
Дівчина народилася в м. Прилуки Чернігівської області. Пише вірші з 12 років. Неординарні, глибокі, хвилюючі, які вражають своєю досконалістю, вони не можуть лишити байдужим кожного, хто доторкнувся до їхнього дива...
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
***
Не оставь мне на прощание
Черно-белое сочетание:
Один прав, а второйвиновен,
И не стать нам вовек вровень.
Не оставь прописную истину,
Лучше ворох сомнений немыслимых.
Подари на прощание крылья
Черно-черные, в угольной пыли.
 
***
Чому інший в душі промайнув у моїй?
Чому інший здійняв почуттів буревій?
Чому з іншим ця хвиля прийшла теплоти?
Чому інший то був?
                      Чому був то не ти?
 
***
Опять люблю! Какого черта?!
Весна. Коты. Другая дрянь.
В мозгахтуман и мыслей рвань,
Сравнений, чувств, давно затертых…
За что мне кара? Боже, Боже!
Ведь предыдущий был не мил,
Меня, конечно, не любил,
За что и схлопотал по роже.
А мир вновь в розовых тонах,
Улыбка светит с каждой морды.
Куда ж моя девалась гордость?
Лишь ревность, нервы, глупый страх.
Ну почему мне не везет?
Хотела же пожить спокойно.
А так – все лето будет больно.
Хотя… А может, пронесет.
 
Так буде
Так, буде боляче, та я переживу:
Я не продам себе за твої очі.
Знайду я суть, гірку хоч, та нову
І вже не буду плакать до півночі.
Так, буде сумно. Подихом гірким
Мені самотність доторкнеться серця.
Я буду вільна: іменем твоїм
Для мене світ у крапку не замкнеться.
Так, будуть сльози. Буде і печаль.
І буде більна довгі-довгі роки...
І буде у душі нестримний жаль,
Що вибрала собі не ті дороги.
Не буде чудаБуде лиш пітьма.
Жахатись буду я всього і всюди.
Та буде добре: буду я сама.
І хай нікого поряд вже не буде.
 
Поклик
Я дві в одній. Вогненнозора юність
І тихий погляд з-під прикритих вій,
І прозира в очах любов і сумність,
Хоча кричали душі-крила: «Мій!»
І хай тебе не манять інші далі
Навколо є незвідані світи.
Я відпущу в туман свої печалі,
Якщо до мене завітаєш Ти.
Багаття розпалила в піднебессі
З зірок, кохання, суму й небуття,
І в темряві, на зоряному плесі,
«Ти – мій!» - відбився поклик в майбуття.
Іди до мене, мій коханий друже!
Горить вогонь, розсіялась пітьма;
Зціляється імперія недужа,
І ця імперія, звичайно ж, - я сама.
Хай гасне ніч. Перед своїм багаттям
Чекати буду, доки не згорить.
І на світанку з танучим завзяттям,
Побачу: біля нього хтось стоїть.
 
***
А ты все плачешь, незнакомая,
И топишь истину в вине…
Твоя душа другим прикована,
И расковать ее не мне.
 
 
***
Гомон. Шум. Суета.
Безысходная серость…
Твои глаза
В зеленой тиши…
Я согрелась!
 
Вишневое озарение
Сегодня на рынке
Среди тетрадных обложек
С глянцевыми красавицами,
Тупомордыми котами-персами,
Рекламой
И прочей мелочью
Я увидела,
Как вишня
На ветру
Цветы роняла…
 
Вишневая ветка,
Цветы розоватые
Весенний привет
Среди шумного рынка,
Среди людского гомона,
Среди машинных выхлопов
Доверчивая,
Белая
Ветка-невеста.
 
Нашелся же кто-то
В далеком издательстве,
Кого тоже тронули
Вишни цветы.
Четыре тетради
Среди жаркого лета:
Вишневое озарение
Тоскующей души…
 
Я устала
Я устала смеяться от горестных бед
И слагать дифирамбы устала.
Я устала стремиться к вершинам побед,
Где побед вновь окажется мало.
Я устала творить звездный мир своих дум –
Это здесь никому ведь не нужно.
Я устала не слышать сквозь мысленный шум
Ту, с которой мы издавна дружим.
Я устала. Устала срываться со скал,
Обдирать о гранит свои руки…
Я хочу, чтоб меня тоже кто-то искал,
А любовь не осталась лишь звуком.
И, свернувшись в клубок, где-то в мире чужом,
Где на каждом шагу нет распутья,
Где стремленья на части не режут ножом,
Как котенок, хочу отдохнуть я.
 
***
Ніч літнятепле покривало...
Опісля спекивітру подих...
Зір міріади вигравали,
І місяць відбивався в водах.
Забувся біль. Неначе казка:
Лиш зорі, тиша, неба шир...
І спокій. І природи ласка...
І серце прагне до вершин.

Яна Калініченко

Яна КалініченкоЯна Ігорівна Калініченко народилася 8 січня 1987 року в місті Боярка.
Початкову освіту отримала в Боярській ЗОШ №3.
Коли Яні виповнилося 10 років, родина переїхала до міста Вишневе. Приблизно в цей час дівчинка напише свій перший вірш.
Навчання продовжила у Вишнівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №2, яку закінчила 2004 року.
Пошуки себе привели Яну до Національного державного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, куди вступила на філологічний факультет.
Здобувши 2009 року вищу освіту й отримавши диплом педагога, пішла працювати вчителем української мови і літератури Києво-Святошинської районної класичної гімназії, що в рідній Боярці.
 
 
 
 
 
 
Закута у листя осінь,
Дивує і тугою тисне.
Я просто подумала: «Досить
Життя обірвалосьце все…
 
Грається вітер зі мною,
Так дивно і легко… повір,
Ніби хтось поруч з тобою
Й разом ви торкаєтесь зір.
 
Чарує феєрія барв,
Бо світло тече крізь мене,
І смак неземний й аромат,
І музикащастя безмежне.
 
Спинилась я біля воріт.
Що ж далі? Та Я не знаю.
Лиш голос: «Залишила світ
Тепер ти не варта раю!»
 
Закута у листя осінь,
Давно не дивує мене.
І плаче душа, і просить,
Бо хоче назадта вже все …
22.10.2009
 
***
Натиснувши щосили на курок,
Твоя душа підпише собі вирок,
Такий маленький для людини крок,
Але безглуздий це для Бога вчинок..."
 
***
Стоїть зима розгублена й розкрита,
Чорніє сніг давно після коліс,
В її очах лежить любов розбита
І тугу цю тепер ховає ліс.
 
Я ніби гість, я ніби емігрант,
Вриваюсь в душу глибоко й сердито,
І, може, вона крикнула б ще : ґвалт!
Та серцю байдуже – воно було розбите.
 
І тільки крихти падають з небес,
Вона ж їх перетворює в сніжинки.
Й так хочеться, щоб хтось із них воскрес,
Але без серця сльози лиш крижинки.
 
Тому не плачу й не кричу – мовчу…
І тиша ця мене чимдуж лякає.
Я вимикаю світло і не сплю,
Невже моя душа з зимою помирає?
 
Оди чи помідори?
Оди чи помідори?
Серце чи кропиву?
Може, нарешті рішучу розмову
Я все ж з тобою почну.
 
Ні меча, ні зірок, ні крил за спиною –
Повелася…ну що ж – це життя…
Та тепер Я ходжу за Тобою,
Ніби блазень чи ніби дитя.
 
Я воюю – рішуче тримаюсь,
Та ніяк не помруть почуття,
Бо, мов Сфінкс, вони оживають,
Ну, а з ними Моя боротьба.
 
***
Я гортаю сторінки совісті –
Папірці по декілька віршів,
Видавати їх Мені не хочеться,
Бо душа оголена на них.
 
Скаже хтось: «Банально і плаксиво!
Ми таке вже чули і не раз!»
А для когось просто гарно, мило,
Хтось не пошкодує на них час.
 
Хай мені далеко до поета –
Катували і не за такі думки.
Та, проте, один промінчик з неба
Вразив в серце, вирісши в вірші…
4.VІІІ.2009
 
***
Я гратися з Тобою не збираюся
Я гратися з Тобою не збираюся,
Але і правду всю не розповім,
Про те, що Ми зустрілись,
Я не каюся…Не каюсь Я.
…Та краще б не зустрів.
 
Ти думаєш : слабка й тому ховаюся,
Ти думаєш: легкий шукаю шлях.
Я ж гратися з Тобою не збираюся,
Бо просто закохалась – шах і мат!
 
Неплатонічний вертеп
Я тримаю двадцять сантиметрів
Щастя у своїх долонях…
Тихо…Тільки не кажи нікому…
Краще пошепки про зорі розкажи.
 
Ти мовчиш…Не треба вже про зорі,
Краще чути подих Твій – зумій дуже ніжно,
Може, більш ніколи
Щастя не відчуємо в житті.
 
Як жорстоко поспішає час,
Деформуючи кохання силу:
Вся симпатія перетворилася у фарс,
Ну, а дружба стала неможлива.
 
Мабуть, не судилася Нам доля,
Бо світанок розгубив стежки.
Я ж тримала двадцять сантиметрів горя
Та приниження дівочої душі.
 
***
Закатали асфальтом душу,
Промили «теликом» мізки
І тепер Я шукати мушу
Не кохання – тілесної втіхи!
 
***
Я не кричатиму, що вся твоя,
Хоча з Тобою вже давно,
Бо на вечерю піца або суші,
А на сніданок чашка кави.
І, як заведено, колись я змушу
Під Мендельсона пишний вальс
Поклястися – закласти душу,
Що ми єдине – ми сім̓я,
Бо через місяць або два
У нас народиться дитя –
Твоє чи моє маля?
 
***
Земля кругла, трава зелена,
А істина зовсім проста,
Ми дивимось вгору – у небо,
Де сотні світил-чудеса!
 
Хтось бавиться сильним напоєм –
Вино – в ньому істина є.
А хтось під магічним сувоєм
Нових наркотичних джерел.
 
Хтось мріє, хтось діє,
Хтось плани складає.
Та є у нас спільна ознака одна –
Апатія серце іржею з’їдає…
 
***
Ты утверждал: тебе никто не нужен,
Любовь – обман, был пыл и больше его нет,
Что среди всех вещей и чувств ненужных
Лишь деньги дарят жизнь и жизни темп.
Ты говорил, а я, застыв, молчала,
Ты уходил – я плакала таясь…
Моя любовь мне сердце так сжимала,
Что воздуха для жизни было мало
И я без чувств боялась низко пасть.
Когда-нибудь поймешь, что ошибался,
И влюбишься однажды, ну и пусть.
На свете будешь Ты искать иное счастье,
А я себе оставлю свою грусть.
9.І.2003