Back Про Вишневе

Про Вишневе

Василь Троянський

Василь ТроянськийВасиль Кирилович Троянський (Пасєка) народився 23 травня 1928 року в селі Джулинка Бершадського району на Вінниччині. Але дитячі та юнацькі роки провів у с. Орлівці Теплицького району Вінницької області, звідки були родом батьки. I тут його застала Велика Biтчизняна війна...
Юний партизанський зв'язківець. Кур'єр. Колишній в'язень Колимських таборів НКВС.
Винахідник. Письменник. Учасник битви за Київ.Володар почесного звання «Праведник України». Член «Офіцерського Зібрання Управління СБУ» в Одеській області. Відзначений пам'ятним Знаком Розвідника № 059. Почесний громадянин села Джулинка Бершадського району Вінницької області. Кавалер багатьох орденів та медалей.
Василь Кирилович – письменник різнопланового жанру. Видав більше 50-ти художніх прозових книжок та поетичних збірок. Автор 123 наукових праць, у тому числі 3-х монографій та 11-ти винаходів i патентів.
В.К. Троянський (Пасєка), як очевидець і учасник тих багатьох подій, у своїх художніх творах детально розповідає, аналізує та узагальнює діяльність окремих політичних діячів, військових командирів, як peaлicт правдиво пише про Другу світову війну та повоєнні складні й суперечливі роки, що випали на долю нашого народу:
Давно як війна закінчилась.
Ми з „далеких доріг" повернулись...
Але травми й тривоги в душі
Ще й тепер не дають мені спати.
Василь Троянський („Через континенти та океани")
 
 
Повій, вітре, на Вкраїну
 
Вогнем палала Україна
Я йшов на смерть свою без страху –
Назустріч клятим ворогам,
Щоб боронити Батьківщину, -
Священну землю не віддам!
 
Вогнем палала Україна,
І кров лилася, мов вода,
А я ішов і не вагався,
Що тут проллється кров моя.
 
А кров моя – це не водиця,
Вона зігріта, як душа, -
Мене народ благословляє,
Щоб я боровся для добра.
 
Життя моє – це Україна,
Неначе вранішня зоря,
Тут дух природи оживає –
В народів віру підійма.
 
І ми з тобою, Батьківщино,
Не скоримося ворогам,
За тебе в битві я загину,
Своє життя тобі віддам!
 
Зорепади
Шугали в небі зорепади,
Мов ластівки в обідній час.
А ясний місяць з небосхилу
Серпанок срібний плів для нас.
 
А ми були такі щасливі –
Сердець сум’яття в пізній час…
Палка любов! І ми забули,
Що зустріч ця в останній раз.
 
Ми розлучалися з тобою
Не на роки, а на віки –
Ти залишалась самотою
Із болем в серці назавжди.
 
А я благав: «Прости, як можеш,
Забудь усе, що в нас було».
Однак забути незабутнє –
Це неможливо, бо жило!
 
Була любов, були страждання,
Були зневіри вечори,
Були нестримані бажання,
Яких жадали ми завжди.
 
Просив: «Прости, що залишаю
Тебе, кохану, на віки,
Як буде далі – я не знаю,
В душі одне – минуть роки.
 
Я мушу строк свій відбувати
У таборах в жорстокий час.
Якщо умови не здолають,
То виживу і на цей раз.
 
Дасть Бог, я все-таки вернуся,
Тебе до моря поведу
І до безтями розцілую,
І ніжно-ніжно пригорну.
 
Прости мені, що залишаю
Тебе, кохана, на віки,
Як буде далі – я не знаю,
В душі одне – минуть роки.
 
Пробач, прости…
 
Зона
Нелегко тут, в лабетах Заполяр’я,
Коли на тебе темінь наляга,
І чується, як десь далеко вдома
Ти плачеш, мамо, але сліз нема.
 
Давно нема, і спокою немає,
Надія згасла, й віра вже вмира,
Що ти колись ще раз побачиш сина,
Бо так далеко клята Колима.
 
Не докоряй мені за це, рідненька мамо,
Бо за народ і правду воював –
Лилася наша кров, за братом падав брат,
Та все-таки я з смерті воскресав.
 
Прости мені, моя матусю рідна,
За всі гріхи, яких я не вчинив,
Бо ти не раз в житті мене повчала,
Щоб гідно Батьківщину боронив.
 
Колима
Моя ти мила, нещаслива,
Як скучив я на чужині.
За що, не знаю, провинився,
Що опинивсь на Колимі?
 
Колючий дріт, кругом тенета,
І завірюха заміта.
А серце б’ється, болем ятрить,
Бо залишилась ти одна.
 
Ти стала часто мені снитись:
Ніби ідеш із-під вінця,
А навкруги весна буяє,
Але фати не бачу я.
 
Проснуся. Знову спомин крає.
Я бачу все як наяву –
Тебе в червоно-ніжній блузі,
Що аж ти сяєш на виду.
 
Спідниця чорна, білі туфлі –
Сама тендітна і струнка…
Ти так мене розхвилювала,
Що я не спав аж жо дзвінка.
 
Дозор ранковий нас оглянув,
На розподільник всіх загнав –
Когось у тундру відправляють,
Мене везуть у Магадан.
 
Бувай, бувай, моя кохана,
Пиши листи –я повернусь.
Мене тортури не здолають –
Живу для тебе і борюсь.
 
Карпати
 
      Пам’яті тих, хто пішов
у західні області України
шукати хліба насущного
і не повернувся
 
Йшов рік сорок сьомий.
Пішла ти на Галич –
З тих пір виглядаю
Голубку мою.
 
Карпати, Карпати,
Ви маму забрали –
У світі лишили
Одного мене.
 
Як часто ти снишся,
Моя ти рідненька,
Радію від щастя,
Що бачу тебе.
 
Карпати, Карпати,
Верніть мені маму,
Благаю, віддайте
Рідненьку мою!
 
Я дуже сумую,
Моя ти рідненька,
Куди ти поділась,
Не взявши мене?
 
Чому, моя мамо,
Не приходиш до мене,
Чому, моя мамо,
До мене не йдеш?
 
Карпати, Карпати,
Верніть мені маму,
Благаю, віддайте
Рідненьку мою!
 
Я знаю, Карпати,
Ви люд рятували
Від наглої смерті,
Спасали завжди.
 
Одначе, Карпати,
Ви маму забрали,
У світі лишили
Одного мене.
 
Карпати, Карпати,
Верніть мені маму,
Благаю, віддайте
Рідненьку мою!
Орлівка, 1947-1948
 
Прощання
З тобою розлучаюся назавжди,
Бо ти тепер належиш не мені.
Ми втратили надію на кохання,
Яке було між нами навесні.
 
Приспів:
І сльози котяться – ковтаю,
Душа болить і серце мре.
Любов була ніби учора –
А розлучаємось уже.
 
Ще раз у танго пригорнись до мене,
Тремтить в моїй руці рука твоя.
Твої чуття уже до мене згасли,
Але що вдієш – ти вже не моя.
 
Приспів.
 
До тебе я не пригорнусь у танці
Й не поведу з вечірки у гаї,
Де ми колись дивились на Стожари
У спалахах досвітньої зорі.
 
Приспів.
 
Ще раз, дозволь, я пригорнусь до тебе,
Відчую знов серцебиття твоє,
Хоча чуття твої до мене згасли,
Але що вдієш – ти ж була моя!
 
Приспів.
 
Вишні цвітуть
Я так тебе люблю,
Поділля, рідний краю,
За тебе воював,
Ти буйний мій розмаю.
Ти вишнями цвітеш,
Скрізь сиплеш пелюстками,
Немов вечірній гул,
Дзвениш дівчат піснями.
 
А вишні так цвітуть,
Мов білими снігами
Хурделить заметіль,
І сиплють пелюстками.
А вишні все цвітуть,
Духмяніють квітками.
Пташні лунає спів,
Дзвенить понад гілками.
 
О рідний краю мій,
Тебе я прославляю.
Життя моє – твоє,
Тебе я захищаю,
Бо наша це земля,
Дана єдиним Богом,
Де вишнями цвіте
Поділля понад Бугом.
Завадівка, 1951
 
Вишні в тумані
Квітують вишні білосніжним цвітом,
Мов наречені у садах стоять.
Вже пахне теплим і зоряним літом,
Вишні тихенько листям гомонять.
 
Вишні Поділля, вишні Поділля,
До вас завжди закохані спішать.
Вишні Поділля, вишні Поділля
В гірляндах білих навесні стоять.
 
Шумить мій Буг своїми водами,
І хвиля чиста б’є у береги.
Цвітуть сади, а там за обрієм
Сідає сонце в небі голубім.
 
Вишні Поділля, вишні Поділля,
До вас завжди закохані спішать.
Вишні Поділля, вишні Поділля
В краю Надбужжя в тумані блищать.
 
Як тебе, краю, нам не величати,
Яе тебе, рідний, можна не любить,
Де Буг котить хвилі могутні, всесильні
І вишням в серпанок вплітає блакить.
 
Вишні Поділля, вишні Поділля,
До вас завжди закохані спішать.
Вишні Поділля, вишні Поділля
В синім тумані зоряно горять.
 
Рідна земля
Горить, горить моя душа,
Серце від болю завмирає,
Як я погляну: скрізь-кругом
Рідна землиця заростає.
 
Куди поділися брати,
Що рідну землю не зорали?
Чи притупилися плуги?
Чи душу десь свою заклали?
 
А навкруги цвіте весна
І нашу землю пробудила.
Та ця пора – життя для нас –
Навіть надію полонила.
 
О брате рідний, брате мій,
Прокиньсь, втавай – пора до праці!
Якщо ти віри не згубив,
Давай разом знайдемо щастя!
 
Моє Вишневе
Пливуть удосвіта тумани,
Мов хвилі котяться, кудись біжать.
А я на них дивлюсь-милуюсь –
І світлі мрії в далечінь летять.
 
Летять туди, де пісня лине,
У рідний край, де чути спів,
Там, де пишається калина,
Де серцю милий рідний дім.
 
В душі радію я тобою,
Бо щастя й долю тут знайшов,
Моє Вишневе, я з тобою,
Моя ти гордість і любов.
 
Люблю тебе я, земле рідна,
Ти нам життя й любов дала,
На тебе вся моя надія,
Вишневоградська сторона!
 
Наш Київ
Дивлюся з кручі на Дніпро,
Вечірній Київ в хвилях бачу,
В священних храмах дзвони б’ють,
А навкруги цвітуть каштани.
 
Каштани пишними свічками
Квітують рясно навесні,
І кольори їх життєдайні
В душі пробуджують пісні.
 
Каштани, каштани, ви – Київ,
Це місто квітуче завжди.
Каштани, каштани, наш Київ –
Столиця Русі на віки!
 
Дивлюся на схили Дніпрові,
Каштанів гаї де буяють,
О руський священний мій краю,
Тут білим свічки розквітають.
 
Наш рідний Київ, я люблю усе,
В твоє майбутнє зазираю,
Щоб там побачити себе,
А навкруги цвітуть каштани.
 
Каштани, каштани, ви – Київ,
Це місто квітуче завжди.
Каштани, каштани, наш Київ –
Столиця Русі на віки!
 
***
Чому літа так швидко пролетіли,
Як Небо сіяло навкруг Добро?
І час прийшов – пора врожай збирати,
Але життя вже в зиму відійшло…
 
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Сміливці, прокидайтеся -
Вітчизна кличе вас!
Від панства захищаймося-
Настав свободи час.
 
Приспів:
Не треба довгих роздумів,-
Сміливіше у бій!
Все панство поскидаємо,
Край порятуєм свій!
 
Якщо ж ви не посмієте
Піти в ряди борців,
То швидко повмираєте
В пітьмі голодних днів.
 
Пригноблені, повстанемо,
Останній бій почнем,
Вкраїну порятуємо,
Нових панів зметем.
Київ, 1995
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Подаруйте хоч трохи тиші
В теплих сутінках при свічках,
Щоб той сум, який душу нищить,
Загубився в тяжких думках.
 
Подаруйте, хоч краплю чарів,
Що лишились в бокалі на дні!
Щоб були ми з тобою в парі,
Чаклувать доведеться мені.
 
Подаруйте ще й день спокійний,
Щоб здолав я підступний страх,
Щоб, неначе пеньок, безнадійно
Не губився в своїх літах.
 
Подаруйте мене частинку,
Ту, що так я не зміг знайти,
Щоб зумів я хоча б на хвилинку
До своєї мети дійти.
Бухарест – Софія, 1967
 
Чорний янгол
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Чорний янгол полетів степами,
Де суха зігнулась ковила.
В хмарах сивих попід небесами
Пісня суму тихо пропливла.
 
Чорний дощ у пересохлі трави
Чорні кігті тихо запустив,
Грації-хрести, неначе пави,
У танок пішли серед могил.
 
Темінь протягає довгі лапи,
Спалах сонця прагне задушить.
Слабовольні мружаться сатрапи,
Бо не знають, як це все спинить.
 
Я давно вже їх натуру знаю:
Це ж через дурисвітів-катів
Зараз біль лихий в собі долаю –
Чорний янгол світ мій спопелив.
Травень 1986
 
 
 
Кохання миле, я тебе чекаю!
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Кохання миле, я тебе чекаю!
В чеканні я палаю, мов свіча…
Твій погляд ніжний серцем відчуваю
І темно-русі коси до плеча.
 
То не біда, що я тебе не бачу,-
Ну хто там каже, що чудес нема?
Не застогну ніколи, не заплачу,
Хоч в душу закрадається зима.
 
Бузку травневі ніжні першоцвіти
Повернуться до мене назавжди:
Якщо не зміг їм, юний, порадіти,
То порадію вже немолодим…
 
І буде день, і буде вечір,
Коли до мене ти прийдеш,
Похилиш голову на плечі
І знову серце забереш.
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Ти душу переповнила мою
І наяву, і в найсолодшім сні.
З тобою я в жаданому раю,
Де і думки, і речі чарівні.
 
Лише тебе я бачу в тихих снах,
Все зустрічі чекаю й не діждусь.
Прокинуся – і знову ти в думках
І в мріях, де на крилах в небо рвусь.
 
З’являєшся, замріяна, в шовках,
Волосся наче полум’ям горить,
У янгола святого на руках –
І вдячний я йому за дивну мить.
 
Ти, наче образ долі, постаєш
В поезії замріяній моїй,
Моє майбутнє у руках несеш,
Тримаючи на ниточці тонкій.
Сквира – Немішаєве, 1969
 
Згадай кохання
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Стуливши очі, все згадай,
Помрій про те, що далі буде,
І щастя у думках спіймай,
Про нього ж серце не забуде.
 
Стуливши очі, повернись
До того, що навік пропало,
Що мороком прийшло колись
І болем душу закувало.
 
Стуливши очі, глянь у тінь,
Яка поволі назбиралась,
І спробуй знятись в височінь
За щастям, що від нас сховали.
 
Стуливши очі, і мене,
І радість ту забудь, що маєм, –
Вона ж хмаринкою майне
І зникне десь за небокраєм.
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Без кохання спорожніла хата,
Розіллявся по кімнатах сум.
І хустинка на тобі картата
Ніби знов бере мене на глум.
 
Ніби знаю, та не розумію,
Що тобі вже непотрібним став,
Зачепить, заговорить не смію, –
Господи, хіба я цього ждав?
 
І дивлюсь приречено на тебе,
А душа волає: « Зупинись!
Опустися зіронькою з неба,
Як раніше, щиро усміхнись!»
 
Та мого вже щастя не вернути,
Як би страсно того не хотів,
І в моєму серці каламутнім
Закипає на недолю гнів.
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
На небі перша зіронька не спить,
Мов іскорка, мигтить у темноті.
До річки ніжний промінець летить –
І вже їх цілі зграї на воді.
 
Долоні опускаю в промінці,
В ласкаві світло- голубі вогні...
І відблиски, що грають на руці,
Знов повертають спогади мені.
 
... Бреду по хмарах в зоряній воді,
Шукаючи давно забутий храм,
Де ми колись молились, молоді,
І Божі лики усміхались нам.
 
Стуливши очі, наче уві сні,
Радію за поєднані серця,
Та боляче стає за давні дні,
Коли не став з тобою до вінця.
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Приснився сон, що ти вернулась,
Прийшла і мила, і проста,
І перед нами розгорнулась
Про щастя казка золота.
 
Стискав я знов твої долоні,
В очах бездонних потопав,
Хоч біль, постукуючи в скроні,
Знов про розлуку нагадав.
 
Таж ти всміхалася так ніжно,
Що згасли сумніви мої,
П’янив мене твій подих рідний,
Гойдали дотики твої.
 
Щасливий у тім сні чарівнім,
Я все б віддав, щоб збувся він.
Готовий в мареві наївнім
За ним побігти навздогін.
Варшава, 1975
 
***
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Знов серце стукотить шалено –
Твій образ серед ночі бачу...
Ти завітала в сні до мене –
Мовчи, мовчи, а то заплачу!
 
В твоїм мовчанні – зорі ранні,
І знову поруч я і ти!
Збуваються палкі бажання,
Стаю я здатним все знайти.
 
В твоїх очах блискочуть зорі,
Від щастя у руках ключі,
Чарують ночі неозорі…
Але не треба слів! Мовчи!
 
Я палко так тебе кохаю,
Аж серце груди підніма...
Та про одне тебе благаю:
Мовчи, адже тебе нема!
 
Марево
Переклад з російської Валентина Лямічева
 
Замріяний, десь загубивсь у снах,
У муках – чи живий, чи ні...
Кохання є чи загубив в роках?
Хто серед ночі відповість мені?
 
Заплющу очі – ти переді мною,
Та чи тебе я бачу в своїх снах,
Ту, що кохав, замріяний , весною,
Чи марево це у моїх думках?
 
Твій силует стоїть перед очима,
До мене тягне руки у плачі,
І робить мої спогади сумними
Прекрасна фея в місячній ночі.
 
Я не витримую і підіймаю вії,
Та бачу ніч і очі в ній твої –
У мареві стоїш, забравши всі надії.
Шляхи давно у кожного свої.

Остап Іванков

Остап Іванков

Іванков Остап Павлович народився 28 серпня 1926 року в родині сільського вчителя в селі Бохни Летичівського району на Вінниччині.
До війни закінчив сім класів Летичівської середньої школи №3.
У період німецької окупації був підпільником партизанського загону імені Сабурова. Група складалася з трьох осіб. Керував групою лейтенант Підлісний Іван Кузьмич, родом із села Бохни.
1944 року, за призивом райвійськкомату, направили служити на Тихоокеанський військово-морський флот у морську авіацію.
Остап Іванковучасник бойових дій у війні з японцями на Далекому Сході в 1945 році. Нагороджений грамотою Верховного Головнокомандуючого за відмінні бойові дії. Серед нагород є ордени й медалі.
Остапа Павловича демобілізували з армії в 1949 році. Одружився з однокласницею. Євгенія Костянтинівнаучитель математики.
Далі працював, однак вирішив здобути десятирічну освіту в школі, тому одночасно навчався в Летичівській середній вечірній школі робітничої молоді.
1971 року О. Іванков заочно закінчив Українську сільськогосподарську академію. Кваліфікаційне звання –агроном-економіст.
Спершу працював старшим економістом Летичівського районного виконкому. Згодом направили директором Летичівського маслозаводу. За самовіддану працю нагороджений медаллю «За доблесний труд».
Переїхавши з родиною до м. Вінниця, де навчалися сини, Остап Павлович влаштувався слюсарем на місцевий завод засобів автоматики. Коли керівництво дізналося, що працює слюсарем, запропонувало посаду державного хлібінспектора з перевірки збереження зерна й зернопродуктів на залізничних зерноскладах, елеваторах та зернопереробних підприємствах Вінницької області.
Переїхавши з батьками дружини до м. Вишневе, працював начальником адміністративно-господарського відділу Жулянського машинобудівного заводу КПО ім. Артема.
З виходом на пенсію працював начальником ЖЕУ №1 м. Вишневе.
 
 
Пам’ять сивини
 
Багрянить сонечко горою,
З весельця золото спадає,
Проміння бавиться водою,
Поділля чарами вбирає.
     Розгортає човен гілля,
     Вербова тиша гомонить,
     Краса чарівного Поділля
     Ввійшла у душу і мовчить.
Небеса полощуть хмари,
Застигла вічність глибини,
Буг, пригадуючи чари,
Купає пам’ять сивини.
м. Вишневе. 2007 р.
 
Скорбота пам’яті*
Сосна з сосною шепотить,
Обнявши тугою могилу,
Життя пробігло, наче мить,
Усю забравши його силу.
      Спи, мій товаришу-брат,
      Хай земля тобі пухом,
      Спив свою чашу моряк,
      Ніколи не впавши духом.
Останній сухар вдвох ділили,
Листи розглядаючи з дому,
Вони додавали нам сили,
Матроську знімаючи втому.
      Смерть пантрувала нас всюди,
      Ворожі кидаючи сили,
      Безжально вриваючись в груди
      Ми пошепки Бога молили.
Ти пам’ятаєш ті дні,
Як в день Перемоги „гуло”?
Він тихо промовив мені:
 - Це в іншому світі було.
     Прощай, мені, друже, пробач,
     Покрилась травичка росою,
     Скорботно співав в лісі шпак,
     Сосна догоряла сльозою.
м.Вишневе, 2004 р.
 
*Присвячую своєму другові-однополчанину Смолюку Романові, учаснику бойових дій Великої Вітчизняної війни 1941-1945рр.
 
Шепочуть верби
Шепочуть верби при долині,
Неначе пам’ять гомонить,
Душа вклонилася калині,
До хати рідної летить.
            Раннє сонечко встає
            Вмиває золоту сережку,
            Сумує серденько моє,
            Не пізнає дитинства стежку.
Посріблені весною роси
Моєю пам’яттю живуть,
Роки, покладені в покоси,
В дорогу вічності ведуть.
            Гомонить вербове гілля,
            Сумним спогадом пливе,
            Хатина рідного Поділля
            Понині в пам’яті живе.  
м. Вишневе. 2007 р.
 
Діброва
Бродить місяць, із-за хмари
Сіє золотом росу,
Роздає коханим чари,
Вічній юності красу.
            Діброва тихо гомонить,
            Шепоче ніжністю листочків,
            Чарівну наводить мить
            Красою трепетних віночків.
Співають сумно солов’ї,
Тримають пам’ять у полоні,
Роки посріблені мої
Промчали, наче баскі коні.
            Закон життя тримає
            Любов’ю юності вклонись,
            Нехай молодість кохає,
            Як кохалася колись.
Терниста юності дорога,
Трепет чистої душі,
Любов дарована від Бога,
Любов’ю пишуться вірші.
м. Вишневе, 2007 р.
 
Гей, роки
(пісня)
 
Гей, роки, ви, роки,
Повертайтесь до мене.
Ви, мої ластівки,
Як живете без мене?
      Відгомін діброви,    
      Пісні солов’я,          
      Вицвіли брови,              2 рази
      Мов доля моя.          
Пролетіли роки,
Мою долю згадали,
Свої ластівки
Мене не пізнали.  
      Відгомін діброви,    
      Пісні солов’я,           
      Вицвіли брови,                2 рази
      Мов доля моя.         
Гей, роки, ви, роки,
Коли пролетіли?
Мов осінні пташки,
У вирій злетіли,
      Відгомін діброви   
      Пісні солов’я,         
      Вицвіли брови,              2 рази
      Мов доля моя.        
м. Вишневе, 2008 р.
 
Втомлене сонце
 (пісня-танго)
Присвячую коханій дружині Євгенії
 
Втомлене сонце прощалось,
Золотило доріжку весні,
Серце коханню призналось
Далеким відлунням мені.   
     Юність вклонилась рокам,
     Довго себе пізнавала,
     «Нікому тебе не віддам», -
     Тихо мені прошептала.
Верніться, роки, поверніть,
Пам’ять свою запитайте,
Серцем моїм обніміть,
Пізнавши його, привітайте.
     Сонце за обрій сховалось,
     Кинувши промінь рокам,
     Ніжно коханню призналась:
     «Нікому тебе не віддам».
м. Вишневе, 2003 р.
 
Слово
                                  …І день іде, і ніч іде,
                                 І, голову схопивши в руки,
                                 Дивуєшся, чому не йде
                                 Апостол правди і науки...
                                                   Т.Г.Шевченко
 
«На початку було Слово,
А Слово в Бога було»...
Дало мудрості основу,
В дорогу істини вело.
       Віддавши шану букварю,
       Слово грамоти учило,
       Неначе ранішню зорю
        Дитячу душу освятило.
Помолилось тихо Богу,
Праці власного буття,
Пізнавши істинну дорогу
Селянської мудрості життя.
     Роки збігли чередою
     Воєнних пройдених доріг,
     Забур’янивши собою
     Рідний батьківський поріг.
Нема ради без громади
Вавилонські мулярі
Ніхто не слухає поради
Ні в низах, ні на горі.
     Слово мудрості учило,
     Божій істині знання,
     Нащо жадібність зродило,
     Життя пустивши навмання?
м. Вишневе, 2008 р.
 
Кохання
Кохання ніжно усміхнулось,
Поклонилося весні,
З років юності вернулось
Відлунням пам’яті мені.
     Любові серденько раділо,
     Бажало лагідного дня,
     Наївно трепетно щеміло -
     Пришпорив юного коня.
Багрянить небо далиною,
Співають сумно солов’ї,
Роки покрились сивиною
В далекій пам’яті моїй.
     Місяць осяйний кочує,
     Золотить небесну даль,
     Кохання вічності дарує
     Любові трепетну печаль.
м. Вишневе, 2008р.
 
Чари
Чари зіроньки купають
В небесній тиші глибині,
Немов русалоньки співають
В нічних просторах давнини.
     Розгортає місяць хмари
     Сяйвом зорі привітати,
     Навіває нічні чари
     Любов одвічну шанувати.
Солов’ї в гаю вмовкають,
Нічна тиша шепотить,
Небесні зіроньки згасають,
Кохане серденько щемить.
     Затихають чари ночі,
     Непокоять душу знов,
     Закохались карі очі
     В небесно-зоряну любов.
м. Вишневе, 2008 р.
 
Осінній блиск
Ясне сонечко блищить.
Павутинням сріблить коси.
Краса природи шелестить,
Збирає золото в покоси,
     Осіннє листя мерехтить,
     Діамантом грають роси,
     Безмежжям вічності летить
     Краса, заплетена у коси.
Промайнуло тепле літо,
Туманом вкрилися поля,
Павутинне плете сито
Давно не орана земля.
     Небесно-сонячний багрянець
     Обрій неба золотить,
    Літо бабине у танець
     Поспішає запросить.
м. Вишневе, 2008 р.
 
Осіння любов
         (пісня)
Хризантеми сумують в саду,
Тривожать осінню любов,
Парком знайомим іду
З тобою зустрітися знов.
     Листя осіннє спадає,        
     Далекої юності жаль,         
     Пам’ять любов’ю вітає,
     Душі навіває печаль.                   2 рази
Кружляє все вальс давниною,
Юні роки повертає,                  
Минуле прощання з тобою
Навіки мені залишає.                       2 рази
     Листя кружляє садами,
     Наче усмішка твоя,
     Роки пролетіли між нами
     Мов доля воєнна моя.                  2 рази
Дзенькнули тихо медалі,
Юність вернулася знов,
Сивиною покрила печалі
Осіння далека любов,
     Небесний багрянець спадає,
     Манить надію журбою,
     Музика сум навіває,       
     Далеку розлуку з тобою.          2 рази
     Листя кружляє садами,
     Наче усмішка твоя,
     Роки пролетіли між нами,
     Мов доля воєнна моя.                 2 рази
     Тануть роки сивиною
     Душі навівають печаль,
     Промайнула любов стороною,
     Сизокрилою чайкою в даль.
м. Вишневе, 2008 р.
 
У вирій
У вирій птахи відлітають,
В чужі незвідані краї,
Курличуть, тихо забирають
Роки посріблені мої.
     Піднявшись у безмежну вись
     Життям прожитої надії,
     Курличуть тихо, як колись,
     Забравши останні мрії.
Зникає сумно в далині
Просторів звідана дорога,
На пам’ять кинувши мені
Промінчик, посланий від Бога.
     Прощайте, милі журавлі,
     Назад вертайтеся весною
     До хати, рідної землі
     Ділити доленьку зі мною.
Багряне сонечко сідає
За обрій зниклих журавлів,
Весну з надією чекає
Земелька втомлених полів.
2005 р.

Федір Кириченко

Федір Кириченко

Поет, журналіст, краєзнавець, літературний дослідник Федір Трифонович Кириченко активно ввійшов в літературний процес сучасної незалежної України, він живе в серцях земляків-вишнівчан, у їхній пам’яті.
Федір Трифонович Кириченко народився 2 травня 1908 року в селі Рашівка Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї селянина-бідняка.
1926, 1 вересня 1929, 1 вересня навчався на робітфаці Харківського інституту народної освіти.
1927, 1 травня опубліковано перший поетичний твір Федора Кириченка.
1929, 1 вересня 1933, 1вересня студент літературно-лінгвістичного факультету Харківського педагогічного інституту професійної освіти.
1930 увійшов до творчої групи «Трактор».
1931, травень увійшов до письменницької організації «Плуг».
1932, 20 серпня одружився з Балаклицькою Ольгою Петрівною.
1932 – вийшла збірка поезій Федора Кириченка «Слово героям» (м.Харків).
1934 – 1935 – літконсультант Донецького кабінету робітничого автора.
1935 – 1937 – співробітник чернігівської обласної газети «Більшовик».
1937 – 1941учитель української мови і літератури в школі №3 м. Ромни.
1941, 1 вересня 1946, 8 січнябереучасть у війні 1941 – 1945 рр.
1949, 6 вересня 1950, 21 лютого редактор Роменської районної газети «Прапор Жовтня» Сумської області.
1950, 9 травня 1951, 23 серпня кореспондент Сумської обласної газети «Більшовицька зброя».
1951, 15 серпня– 1954, 1 вересня учитель української мови та літератури 8-10-х класів Лебединської середньої школи № 1 Сумської області.
1954, 1 вересня 1959, 10 липня заступник редактора Лебединської районної газети «Соціалістичне життя» Сумської області.
1959, грудень прийнятий до Спілки журналістів СРСР.
1960, 25 липня 1964, 17 лютого молодший редактор Управління видавництв Головполіграфвидаву Міністерства культури УРСР.
1963 – вийшла збірка Дм. Чепурного «Наша молодість цвіте» (м. Київ), упорядкована Ф.Кириченком.
1964, 17 лютого 1964, 18 вересня молодший редактор видавництва «Мистецтво».
1964, 27 липня 1966, 11 квітнялітературний редактор, заввідділу республіканської газети «Друг читача».
1965 – вийшла збірка М. Скуби «Поезії» (м. Київ), упорядкована Ф. Кириченком.
1966, 11 квітня 1968, 3 травня старший інспектор комітету з преси при Раді Міністрів УРСР «Укркнига».
1976 – вийшла збірка М.Кожушного «Комсомольське серце» (м. Київ), упорядкована Ф.Кириченком.
1982 – 1985 – редактор стінної газети Вишнівської міської ДНД «Вікно сатири».
1985, 27квітня Федір Трифонович Кириченко помер. Поховано його в м. Вишневе Києво-Святошинського району Київської області.
 
 
 
Жуляни
Маленька станція… А скільки грому!
Гримлять невтомно дужі поїзди.
Куди летять вони, швидкі, куди?
До друзів наших і додому!
На Москву проходять поїзди.
Здраствуй, зоряна моя столиця!
В світ широкий, вільний, молодий
Провідна, немеркнуча зірниця.
Із Москви проходять поїзди
Бухарест, і Будапешт, і Прага…
І співають чарівливу сагу
Про братерство райдужні мости.
Кожну мить проходять поїзди.
3 серпня 1972
 
Вишнева заметіль
Заметіль вишнева. Заметіль…
Буйним цвітом селище заллято.
У природі величаве свято,
Щедра повінь запашних весіль.
Заметіль вишнева. Заметіль…
Соловейко тьохка в вишняку.
Дятел грушу чепурить кохано -
Молоде, хороше не зів’яне.
Люлі-люль гніздечко у бузку,
Соловейко тьохка в вишняку.
Заметіль вишнева. Заметіль…
Скільки щастя, радості, буяння!
Ніжна пісня полилася зрання
 У саду квітучім, серед піль.
 Заметіль вишнева. Заметіль…
 
Жінки
Вони мов дітки…
                      Квітоньку побачать
І вже веселі, раді.
                     Гомонять,
Цілуються і згадують бувале…
Вони як лебеді.
                     Красиві…
Усе кудись збираються, спішать.
Усе їм ніколи.
І це не зроблене,
А це ще й не почате…
Стоять.
            Розмовам не бува кінця…
 
Заспіваю пісню
Чебрецем та явором вистелю долівку,
Рутою та м’ятою вимию голівку,
Заспіваю пісню про лани зелені,
Доки прийде ввечері миленький до мене.
А мій милий Ваня та й машину водить,
Догляда, підпушує золотаві сходи.
І ростуть, кохаються буряки цукрові;
Скільки у рядочках ніжної любові.
Чую, чую тупає миленький до мене.
Зашуміли піснею біля вікон клени.
Чую, чую тупає, щось нове співає,
А я йому радісно двері відчиняю.
 
На щастя
Б’ється чайка в знемозі
Та й при битій дорозі.
Знай, підстрелена чайка
                крилом не змахне.
Я без тебе сумую,
Я без тебе нудьгую,
Тільки ти, моє серце,
                 заспокоїш мене.
Одцвітає шипшина,
Розквітає калина,
В лузі дзвінко та щедро
                             зозуля кує.
Зашуміла тополя
У зеленому полі
То на долю та щастя
                           велике моє.
Травень 1969
 
***
Рідна, плакати не треба,
Краще жить в боротьбі,
Ясну зірку із неба
Я дістану тобі.
Хай у твоєму личеньку
Квітне сяєво днів,
Хай ніколи лишенько
Не затьмарить синів.
Люба матінко, рідна,
Я вклоняюсь тобі.
Кличе вже сурма мідна,−
Щастя моє – в боротьбі.
 
 
Пісня про кохану
Пада, стелиться, срібная пороша
В полі, лузі, тихому саду.
Де тебе, моя хороша,
Де тебе, коханая, знайду?
Чи у полі, в полі на роздоллі,
Чи в колбуді за ясним столом,
Чи за партою в робочій школі,
Де завзяття за живе взяло?
 
Вийди в сад
Вечорами ніжно тане
Щебет солов’я.
Вийди в сад, моя кохана,
Зіронько моя!
Під бузком слова гарячі
Про любов ясну…
Пам’ятай завжди, юначе,
Ти оту весну!
Вечорами срібно лине
Пісня чарівна.
Розцвіла моя країна,
Молодість, весна.
Липень 1966
 
***
Буду подавати печене й варене.
Тільки пожалій мене, рідна нене…
Буду тобі прясти, шити, в'язати,
Лиш не оддавай за нелюба, мати!
 
***
Горлиця коханого чекає,
А його немає, та й немає…
Де то він, соколенько, літає?
Нудиться дівчинонька сама.
Вийде в сад. Походить. Посумує…
Вирве квіткузолоту печаль.
І не вчується, як милий-любий
Доторкнеться ніжно до плеча…
1965
 
Чародійка
Всіх до танцю щиро запрошує
Чародійко цвітінь-весна.
Де ж ти, де, моя хорошая?
Де ж ти, де, моя ясна?
Ми з тобою у танці плавному
Заквітчаєм любові час.
Всі закохані в шлюбі славному
Привітають щасливих нас.
Підем поруч шляхом незвіданим
Відкривати нове в житті.
Та збагатимо землю рідную
І сили її золоті.
***
…А тепертільки згадувать весни:
Та верніться ж в квітучих садах!
Хоча б уві сні воскресла
Буремна пора молода           
1955
 
Ромен
О Ромен, мій красень величавий,
Перші бомби зранили тебе!
Місто радості і юності, і слави
З димом чорним в небо голубе.
Ми йдемо за правду і свободу,
Вище прапор волі піднесем!
Наші рідні, збратані народи
Не один раз хрещені вогнем.
Виіуди, звірі, канібали!
Ми сповна відплатимо за все!
Чуємсурми вже заграли,
Прапор сонця ми несем!
Вересень 1941
 
Верба
Розколота верба над битим шляхом
Обрубками віття вітає нас…
Це ми йдемо, йдемо вперед, на Захід,
Нам Батьківщина віддає наказ.
І ми йдемо, і нас ніщо не спинить,
Бо свята правда нас веде на бій.
 
***
Квіти… Квіти… Бійців хоронять…
Крає серце сивий Шопен.
В молодих посивілі скроні…
Всюди море червоних знамен.
 
Коротояк
Стара бабуся на горбку стоїть,
Сльозу роняє, руки ломить.
Навкруг нечувані гримлять бої,
Сповна ми платим ворогові злому.
 – Синочки милі, подивіться як
Знесли фашисти наш Коротояк.
Зелене місто, що над сивим Доном
Росло і квітло до ріки з поклоном.
 – Бабусенько, не викликай сльози!
Ми виплакали очі молодії.
Під берегом у скошеній лозі
Ми бідували рік не без надії.
І кожний з нас у муці мовив:
 – Дивися, брате, знов летить
В повітря дім отой чудовий.
Фашисти кров пили із нас
І серце наше виривали.
Країна щастя поклялась
Убити хижого шакала.
Не проповзти йому вужом,
Піднятись птицею не вдасться.
Ми і гвинтівкою, й мечем
Відібране вертаєм щастя.
Ми йдем у наступ!
                             Веселись
Чудова бабуся на вроду.
Коли ми, рідная, взялись,
То бути грізному походу.
Бабусю, люба, кинь же тугу,
Відплатим німцю за наругу!
Січень 1943
 
Сини
                         Івану Неході
Три сини, як соколи,
В матері росли…
Три брати з Високого
На війну пішли.
За село зелене
Діток провела,
Де шуміли клени
Крилами орла...
 − Бийте, любі, псивого,
Як наш батько бив,
Він у Ворошилова
Орден заслужив.
…Розв’язала хусточку
(Свято берегла)
І при всіх найстаршому
Орден віддала…
 − Наша рідна мати,
Клянемось тобі
Ми на смерть стояти
В грізній боротьбі!
…Три брати, як соколи,
В армію прийшли,
Де снаряди грохали,
Билися орли…
Де в атаки грізні
Двадцять раз на день
Свою роту рідну
Командир веде.
…Три брати відважні
Зброю узяли
І на військо враже
Сміливо пішли…
Били злого ворога,
Як їх батько бив…
Кожний братхоробрий
Орден заслужив.
…Били лютих каїнів
Безстрашні орли
І в боях суворих
В полі полягли…
Три сини, як соколи,
В матері були,
Три брати з Високого
З війни не прийшли.
…Виглядає мати
Дорогих синів,
Де клени крислаті,
Солов’їний спів…
Лютий 1964
 
Вороніж
Ми покидали сонячний Вороніж.
Боліло тіло, мліла голова.
 – Чому, чому матусю, сльози рониш?
Чому пекучі кидаєш слова?
 – На кого нас ви, дітки, залишили…
 – Фріци прийдуть, і як ми будем жить?!
Ми відповісти вже не мали сили.
А серце, серце зранене, болить.
Ми покидали сонячний Вороніж.
Боліла, мліла голова.
Стоїть матуся, крупні сльози ронить,
Якісь пекучі кидає слова!
Липень 1942
 
***
Заспівали пісню солдати,
Як на бій вирушали з села:
 – Хай святою лишається хата,
Де щасливая юність пройшла…
Проводжала воїнів мати:
 – О, синочки мої, сини…
Заспівали пісню солдати,
Зашуміли смутні ясени.
Вересень 1942
 
***
Ми славу співаємо мужнім.
Вони за народ померли!
Ми славу співаємо дружнім,
Що збили гарматні жерла.
Рамонь
Бій не стиха. Гуркоче.
Жевріють вишні. Рамонь.
Білі святкові ночі,
Десь заридала гармонь.
Ми за Рамонь в атаку
Кидались десять раз.
Вишні привітним знаком
Кликали рідних нас.
Бій не стиха. Гуркоче.
Вишні дозріли. Рамонь.
Білі весільні ночі
 − Вогонь!
             − Вогонь! − Вогонь!
Липень 1942
 
***
Той плаче, а той сміється,
А третього дума мучить одна:
Та на якого бісова греця
Нам потрібна війна?
2 січня 1984
 
***
Зарано посивілі молодці.
Ви чашу горя випили до дна.
Священна ваша рання сивина
І рідні зморшки на вродливих лицях.
 
Партизанська
Крізь ліси і поляни
Ідуть партизани,
Ідуть партизани вперед.
А онде, із боку
Дорогу широку
Обстрілює вже кулемет.
Ідуть партизани,
І що їм ті рани?!
Ідуть партизани у бій.
За владу робочу
Горять їхні очі
Веселі, ясні, голубі.
Ідуть партизани
Крізь бурі й тумани
Вже близько ясний поворот
Ніщо їх не спинить,
Вперед вони линуть
За щастя, за волю, народ.
Ідуть партизани,
І що їм ті рани?!
Ідуть партизани вперед.
За владу робочу
Горять їхні очі
І влучно стріля кулемет.
 
Пісня солдата
Як упав підкошений
У бою жорстокому.
На жито ізрошене
У степу широкому.
Підвестись не в силі я,
Тяжко, тяжко зранений.
Де ти, де ти, милая,
Дружино коханая?
Прилети голубкою
З дітками та рідними.
Вже не так і грюкає
У степу побідному.
Я вже знову з друзями
Наступаю сміливо
На ворога лютого,
Чорного та білого.
Лютий 1964
 
Пам’ятник
Піднялися, в бій пішли солдати
За свою Вітчизну дорогу.
Розгромили канібалів клятих,
Відновили силу і снагу.
Багатьох немає нині з нами,
Але їхній образ ожива…
Ми підем туди, де сірий камінь
Вічну славу воїнам співа…
 
Додому
Прощай, Мархег, ми їдемо додому.
Вітчизна жде нас рідна, дорога.
Пройшли ми тут зі славою і громом:
На радість друзям, трепет ворогам.
Вали ніякі нас не зупиняли,
Ніякі ріки не лякали нас.
Ми йшли вперед вогненним шквалом,
Виконуючи партії наказ.
Тепер ми радо ідемо додому,
Вітчизна жде нас рідна, дорога.
Пройшли ми тут зі славою і громом
На радість друзям, трепет ворогам…
Вересень 1945, м. Мархег, Австрія
 
Слово
Той віз пальто, а цей – точило,
А той – здоров’я молоде.
А я притис, що маю сили,      
Правдиве слово до грудей.
Я з ним пройшов чотири роки,
Воно не зрадило ніде.
Було, по фронту по широкім
Набатом грізним прогуде:
 – Вперед, за рідную Вітчизну!
І ми йдемо на смертний бій,
Йдемо хоробро, сміло, грізно
В завзятій, славній боротьбі.
Спасибі, слово! Послужи   
Тепер на фронті відбудови.
Тобою буду дорожить
Як і завжди, я знову й знову!
Жовтень 1945
 
Якби мені до сонця підійти
Якби мені до сонця підійти, −
Я взяв би в нього жару для роботи,
Снаги копать, осушувать болото
І сіяти пшениць нові сорти.
Якби мені до сонця підійти.
Якби мені до сонця підійти, −
Я взяв би в нього радості частину,
Овіяв нею всі, усі країни,
Щоб всюдитільки сестри та брати.
Якби мені до сонця підійти.
Якби мені до сонця підійти, −
Я взяв би в нього щедрості краплину,
І оросив би єдності стежину
До серць людей нові, ясні мости.
Якби мені до сонця підійти.
Серпень 1972
 
***
Яка могутня сила праці, –
Так добре виорать поля…
Росте все просто, без овацій, –
Така чарівниця Земля.
 
Майстриня
Злива не стиха. Ще тільки вечір,
А вона мерщій платок на плечі
І бігом в зелені береги.
Швидше в човен… Подруги, знайомі…
Через річку на моторці враз…
Сміх і жарти, червінковий гомін
Зачарує кожного із вас.
Ось корів, напоєних і чистих,
Прив’язав задуманий скотар.
І доярка із святковим хистом
Цідить чистий молока нектар.
1983
 
Слово трудівниче
Я комбайна у полі веду.
Ллється золотоповінь пшениці.
А яка, яка радість іскриться
І в старих, і в малих на виду!
Я комбайна у полі веду.
Восени засіваю поля.
Що є кращого в цілім світі?!
Раді всі – і дорослі й діти.
Хай на щастя родить земля,
Восени засіваю поля.
Ну, а взимку? В цехах клепаю,
Щоб весною розпушувать лан.
Маю я іще інший план:
Засівать в поетичнім розмаї.
Ну, а взимку? В цехах клепаю.
Бо життя без роботицвіль.
Тільки праця примножує сили,
Розправляє для злету крила,
Зігріва молодечий хміль,
Бо життя без роботицвіль.
1 травня 1969
 
Щасливий
Останню копійку бабусі віддав
І радий: живу, веселюся,
Працюю, співаю, як бистра вода,
То сміхом веселим проллюся…
 
Я засіваю хліб
Я засіваю хліб для радостей земних, −
Не для війни та душогубів диких…
Я засіваю хліб для пишної весни
І для людей привітних і великих.
Ростуть хліба, колосся шелестить,
А навкруги і сонячно, і дзвінко…
Звучать велично райдужні мости,
Немов стозвучна лісова сопілка.
Вже  дозріває хліб в полях моїх ясних,
Поллється в засіки багатством чистим.
…Усюди в нашій праці урочистій
Проміння сяє ранньої весни.
25 грудня 1979
 
***
Мені спокій потрібний… Не той,
Що нарощує пузо і хобот, –
Спокій творчий… Ударник, герой
Не каліка й не робот.
Спокій той, що до зір прокладає мости
І на серці зліковує рани,
Що уміє хоробрих вести
І народжує справжніх титанів.
Спокій! Спокій! Горіння ясне!
Ти ведеш і підносиш, і славиш!
Розквітає життя чарівне
І міцніють ударників лави…
1963
 
Якщо…
Якщо ти із низин,
З пісенних надр народу,
Якщо у спразі жнив
З кринички пив цілющу воду,
Якщо ти слова чистоту любив,
Якщо тобі крилом черкнула
                                              правди мрія
До болю серця й засвітила даль,
Якщо в душі не спить кохання вія
І променить її і щастя, й жаль,
Якщо свою ти силу міряв
                                             не в гульні,
А в праці та у боротьбі, –
Ти вистоїш… За Батьківщину
                                            ляжуть роти,
І ти стечеш останньою краплиною…
Не пройде ворог в матерні широти,
І вічно будеш ти безсмертною людиною.
3 січня 1984
 
***
Сьогодні знову чисте небо
І тихе море навкруги.
Нічого кращого не треба,
Як мати рідні береги.
Купатися в цілющих водах,
Співати пісню чарівну.
У праці й трудових походах
Стрічать сімнадцяту весну.
Бджола і Трутень
Бджола постійно й щиро працювала.
Носила мед, любила труд.
Все думала, що робить надто мало,
Що треба бути скрізь: і там, і тут.
Збирати мед, збагачувати вулик,
Кохатися в роботі, розцвітать.
…Літала бджілка у любий завулок,
Не знала відпочинку золота.
А Трутень-ледар у меду купався,
Лежав, товстів, жирів і посміхався:
Працюй, дурнесенька, працюй,
А я медочок буду споживати.
Ніжненько пісеньку співав оцю
Товстенький Трутень, ситий і пихатий.
Та лихо ось зненацька підійшло:
То бджоли трутню крила відкусили
І викинули геть щосили,
Щоб тут його і духу не було.
 – Спасіть, спасіть! – то Трутень закричав.
Та рятувать його ніхто не став.
Серпень 1947
 
***
…На роботу, як на свято,
Щоб цвіла моя держава,
Щоб була міцна, багата,
Пишна, в радощах і славі.
 
Заздрісникам
Заздрість душить розум, почуття,
Крила підрізає, в’ялить душу…
Заздрістьне порадниця життя, –
Все живе вона одразу глушить.
Заздрість подолаємо змаганням,
Хай все ширше творчість розцвіта.
Наше вільне, радісне братання
Сила, мужність, праця золота!
1973
 
 
***
Добрий ранок, моє любе сонце!
Чи не смуток на личенько ліг?!
Звеселяй моє ясне віконце,
Перед нами скільки ось доріг!
І світи, світи, яскраво, променисто,
Ми ж бо разом ідемо в труді.
Під твоїм промінням рідним, пишним
Радісні, щасливі, молоді!
Квітень 1960
 
***
Згадую… Прожито, пережито…
Розцвіло. Зів’яло. Одійшло.
Знову виросте, розквітне жито,
Щоб там з нами, друзі, не було.
Знову йтимуть на роботу люди,
Побратими сіятимуть хліб,
Знову сонце ще ясніше буде
Сипати міцний, цілющий кріп.