Back Про Вишневе

Про Вишневе

Василь Заєць

Василь ЗаєцьВасиль Васильович Заєць народився 13 листопада 1939 року в селі Шпиченці на Житомирщині.
Перед Великою Вітчизняною війною родина переселилася на хутір Загайпіль Турбівського району Вінницької області. Тут, а потім у селі Турбові минули його дитячі літа.
Закінчив Турбівську десятирічку, а потім Львівський лісотехнічний інститут. Три роки працював у лісопроектній експедиції в м. Ірпінь, після чого став журналістом. Працюючи в районній газеті, закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.
Перед національною революцією 1991 року випускав газету «Київський час» Київської обласної організації Української республіканської партії. Потім працював у газеті «Хрещатик». Нині Василь Васильовичредактор відділу газети Міністерства культури і туризму «Культура і життя».
Василь Заєцьавтор збірок віршів для дітей «Боброве новосілля» (1970), «Льон посіяла зозуля» (1973), «Голубий дзвоник» (1976), «А ти, жабко, не сиди» (1986), «Шипшинові ліхтарі» (1988), «Семибарвний килимок» (1993), «Пелюстинки пахнуть медом» (2006), «Вальс кленової крилатки» (2006), «Сонячні ковалі» (2006), «Скрипка на сінокосі» (2008), «Посланець від сонечка» (2008).
З-під пера В. Зайця вийшла низка ліричних та публіцистичних поезій: «Громова криниця» (2004), «Пісня помаранчевого містечка» (2004), «Стрічка помаранчева, оранжевий цвіт» (2005), «Повстанські вишні» (2005), «Катруся» (2006), «Розмова з донею» (2007).
Основні мотиви поезії члена Національної спілки письменників України Василя Зайця – доброта, щирість, ніжність, любов до життя, людини, рідної Батьківщини.
 
 
 
Новорічне
Знову землю осяває
Зір проміння новорічне,
Дріб’язковість відкидає,
Сіє думи про одвічне.
 
І морози, і завії –
То лиш свідчення пророчі,
Що прехитрі лиходії
Зникнуть, наче поторочі.
 
Чарівні вогні засяють
Та й розтоплять гори льоду,
Диво-повінню заграють
Сили рідного народу.
 
Нездоланні і невпинні,
Бруд знесуть вони і сміття –
І під знаком України
Розцвітуть нові століття.
 
Пам’ятай про це, кохана!
Вір у це, моя хороша!
І тоді відразу стане
Легшою життєва ноша,
 
Не страшитимуть морози,
Не лякатимуть завії,
Переможуть гамір прози
Кобзаря великі мрії!
 
Як переживу?
Зацвітає сад вишневий
Під моїм вікном.
Давні друзі, де ви, де ви?
Чом не чуть вас, чом?
 
То на вітах не пелюстки
Вітер напина,
А в коханої з-під хустки –
Ніжна сивина.
 
То не свіжою травою
Обросли кущі,
А прощаються зі мною
Молоді дощі.
 
Люди мого покоління,
Як переживу
Я без вас оце цвітіння,
Всю оцю траву?
 
Обрій
За обрієм село далеке,
Хатина добра і проста.
Із саду смуток приліта
На крилах мудрого лелеки.
 
Верхи тополь, немов папахи
Моїх дідів і прадідів.
З тополь гукають віщі птахи,
Щоб я до матері спішив.
 
Повернення
Встигає за день пережити
Стільки душа моя,
Що ніби із іншого світу
Вертаюсь додому я.
 
Немов проросли крізь мене
Всі трави моєї землі,
Тривоги її щоденні
За щастя, за хліб на столі.
 
Надією однією
Живу із весною в лад.
І стала немов моєю
Замріяна тиша кімнат.
 
І хоч дуже рідне все це –
Цей подих, ці крила брів,
Та тільки чомусь здається,
Що милу я вперше зустрів.
 
А де ж конвалій прохолода?
У дні тривоги, дні печалі
Цей дім я часто уявляв,
І прохолодою конвалій
Мені він душу сповивав.
Та от прийшов, немов з походу,
Усі тут рідні, всі свої.
А де ж конвалій прохолода?
Нема її!
 
Аргонавти
Наречених покидаєм
І під дзвін гітарних струн
Спішимо у дальнім краї
Золотих шукати рун.
 
В многоденному поході
Слабнуть наші кораблі.
З потемнілих рук не сходять
Ні рубці, ні мозолі.
 
Все різкішає на серці
Незгладимий туги карб.
І, добутий в довгім герці,
Вже його не тішить скарб.
 
Плач від щастя, аргонавте:
 - Ось і батьківський поріг!
Ось коли нарешті взнав ти,
Що дорожче рун усіх –
 
Батьків дім, тини похилі,
Спориші в дворі руді.
Тільки де ж це наші милі,
Де вуста їх молоді?
 
Ось вони уже з синами,
Плачучи, розлуки ждуть.
Під новими парусами
Кораблі нові пливуть.
 
Візернуки
Від гри химерних візерунків
Не можна відвести очей.
І радує мене, і мучить
В’юнкий повтор вітражний цей.
 
Чи то подружжя ластовине
Шукає рідного гнізда,
Але ніде не видно хати, -
Морська над хатниськом вода?
 
Чи то на сцену вертикальну
Заїхав зопалу циркач,
А от спуститися на землю
Ніяк не може – хоч заплач?
 
Наші оселі
То що ж таке людська оселя?
Перетини шести площин,
Підлога, двері, вікна, стеля,
Пухова білизна перин?
 
Звичайно, й це. Але, буває,
Заступлять стіни небеса,
І вже душі не зачіпає
Далеких обріїв краса.
 
І так воліє будувати
Свої оселі мій народ,
Щоб світло линуло в кімнати
З усіх широт, з усіх довгот.
 
Біля криниці
Мамина стежка, мамин город,
Яблуні і калина,
Світле віконце, в якому блищить
Вся Україна…
 
Тиша казкова панує вночі,
Сняться дитячі кислиці,
Вранці стрічають мене земляки
Біля криниці.
 
Заспані лиця, байдужі серця –
Літопис наш оживає,
Але так легко вади їх всі
Серце прощає.
 
Хочеться міцно усіх їх обнять,
Мовити ніжно: - Братове! –
Тільки тому, що в них звуки живуть
Рідної мови…
 
Значить, не все ще розтринькали ми
В клопотах наших буденних,
Ще не погасли в надрах земних
Нації гени!
 
Вічна тема
Як бувало завше,
Так воно й сьогодні:
Знов заворушились
Гнані і голодні.
 
Слухали промовців
Не одну годину
І в пікети стали
Та й коло Кабміну.
 
Ждуть, що міністерський
Туз підійде, може,
То вони попросять –
І він допоможе…
 
А з пікету того
Горобці сміються:
Ворогів не просять –
З ворогами б’ються!
 
Пяне дівча
В капцях рваних, в платтячку благенькім,
П’яне вже в п’ятнадцяту весну,
Йшло воно, мов Україна-ненька,
В темряву непевну і страшну.
 
Погляд сумовитий проводжає
Постать несміливу і хитку,
Хто сміється, а хто владу лає,
Що розпусту розвела таку.
 
Пригасає світло вечорове,
А розмови про одне і те ж…
Якщо вас послухаєш, панове,
Мимоволі й сам отак підеш…
 
Мамин голос
У моєї мами
Голос аж дзвенів –
Дивними піснями
Брать за душу вмів.
 
Як тепер згадаю, -
Боляче мені:
Раю, ти мій раю,
Мамині пісні!
 
Розкошів не знала,
Змалку сирота,
Людей дивувала
Її доброта.
 
Чи поспівчувати,
Чи допомогти, -
Мамо, все могла ти,
Все уміла ти.
 
Як про Катерину
Пісенька лилась,
Міг у ту хвилину
Завітать Тарас
 
І сказати: - Любо,
Серце, ти співай,
Піснею від згуби
Бережи наш край!
 
У розмові з сином
Щира будь завжди,
Співом солов’їним
Його розбуди!
 
Щоб душа у нього
Моєю була,
До свого народу
Любов’ю цвіла!
 
І почула, мамо,
Ти слова святі,
Чесними шляхами
Йдучи у житті.
 
Як не було тяжко
В години біди,
Мов казкова пташка
Співала завжди.
 
І, відмивши скверну,
Всі оті пісні,
Мов добірні зерна,
Проросли в мені.
 
Твоє чоло в яснім вінку
Як дзвоном віршиків пустих
Хтось ницих бевзів розважає,
Знов серце до садів сільських,
До верб далеких поспішає.
 
Хай пустодзвонам не дано
Святому образу молитись,
Моя душа в твоє вікно
Летить, щоб знову поклонитись.
 
Твоє чоло в яснім вінку,
Немов чоло Мадонни, сяє
І всю нечистоту людську,
Як підлу зраду, відкидає.
 
Ніхто так не зуміє
Уже нема тієї хати,
Що нас вітала, молодих,
Нових збудовано багато,
Та мало радості від них.
 
По перехрестю мчать машини
В туманом оповиту даль,
Народжуються безупинно
Любов нова, нова печаль.
 
Та вітер, що над ними віє,
Чомусь таким холодним став...
Ніхто, здається, не зуміє
Кохати так, як я кохав!
 
Ще усміхнеться мила
Як тільки сонечко ясне
Сховається в хмарини,
Тоді щось думають сумне
І гори, і долини.
 
Так і мені перенести
Доводиться тривогу,
Коли подумаю, що ти
Не чуєш мого слова.
 
Та раптом бачу: небокрай
Проміння освітило!
І я кажу собі: чекай –
Ще усміхнеться мила!
 
«Водинник»
Кажуть люди:
-        Йде годинник!
-        Я жартую:
-        Це водинник
 
Він нікому ж бо
Не годить,
Лиш по колу
Стрілки водить!
 
З доброї руки
Теплу воду на квітки
Ллю я з доброї руки.
 
Скоро квіти розцвітуть,
В душу всім тепла наллють.
 
Сік для гостей
В смузі лісовій берізки
Розпустили довгі кіски.
Пильним поглядом сестрички
Проводжають електрички,
Кожен день гостей чекають,
Що з дороги завітають
В лісосмугу ненароком,
І тоді солодким соком
Пригостять їх, як годиться,
Берізоньки білолиці.
 
Та й на всіх мостах
Через Десенку мости
В гронах верховіть.
До якого мені йти,
Щоб тебе зустріть?
 
Таємниць таких не зна
На землі ніхто:
В мене стежечка одна,
А в тебе їх сто!
 
Сяє небо голубе,
А душа, мов птах,
Зустрічатиме тебе
Та й на всіх мостах. 
 
Біля греблі
Біля греблі, де ставкова
Виграє вода,
Дівчинонька чорноброва
Хлопця вигляда.
 
По стежині походжає,
Біля верб стає –
І солодко завмирає
Серденько моє.
 
Обмиває чорний камінь
Біла течія...
Струменить між лотоками
Молодість моя. 
 
 
Сміливий абрикос
Абрикосу молодець
Радив:
-       Друже,
Май терпець –
Розцвітать не поспішай,
Ще ж так холодно, зважай!
 
Та, не чуючи погроз,
Вкрився цвітом абрикос.
І на пишний рясноцвіт
Задивився цілий світ,
Морозенкові на зло
Все навколо розцвіло.
 
На троянді перша квітка
На троянді перша квітка
Розпустилась.
Біля греблі дві лебідки
Опустились.
 
За машиною машина
Пробігає,
А тебе, моя єдина,
Все немає.
 
Ой, як швидко цвіт пахучий
Відцвітає!
Ой, як легко пух летючий
Пропадає!
 
На ставок верба духмяна
Хилить листя...
Прилітай, моя кохана,
Не барися!
 
Скоро свято
То не срібні хвильки в морі,
Не пір’їночок узори,
І не з неба линуть зорі
У простори неозорі, -
 
То на ниви і будинки,
На тополі і ялинки,
На автобусні зупинки
Все летять, летять сніжинки.
 
Ой, до чого ж їх багато!
Як їм любо кружеляти,
Всіх навколо звеселяти:
-       Скоро свято!
-       Скоро свято!
 
Сумно дивляться зірки
В голові снують думки,
Я не сплю давно...
Заглядають зірочки
У моє вікно.
 
Всі вони такі ж, як ти,
Гарні, молоді,
І могли б допомогти
У моїй біді.
 
Так привітно миготять,
Та споконвіків
Не судилось їм сказать
Заповітних слів.
 
Ти ж, красуне чарівна,
Все б сказать могла,
Але досі мовчазна,
Мов нічна імла.
 
Я закоханий такий,
Тобі ж все одно.
Сумно дивляться зірки
У моє вікно...
 
Білі бджоли
Загадка
 
Над осінніми лугами,
Над притихлими садами
Білі бджоли пролітають,
Та нектару не збирають,
Ні пилочку золотого,
А розвідують дорогу
Для сестричок-чарівничок,
Срібнокрилих танцівничок,
Що прилинуть табунами,
Землю вкриють килимами.
(Перші сніжинки)
 
Чистий бісер
Загадка
 
Чарівниці
Ніч не спали –
Чистий бісер
Все низали.
 
І на ранок
Білі-білі
Скрізь прикраси
Заясніли:
 
На ялинці –
Сто мережок,
На вербичці –
Рій сережок.
 
Де горбочок –
Килимочок,
Де долинка –
Скатертинка.
 
Засміявся
Вітер синій:
-       Ой, до чого ж
Гарний .......
              (іній)
 
По перехрестю ти пройшла
В канікулярну пору знов
Приїхавши додому,
Я прогулятися пішов
По вулицях знайомих.
 
Минув базар, що вже затих
І ніби засмутився,
Та й на сплетінні трьох доріг
Я раптом зупинився:
 
По перехрестю ти пройшла
Видінням неповторним.
Червона стрічечка цвіла
В твоїм волоссі чорнім.
 
Зайшла ти в двір, де пишний цвіт
Жасминовий хилився,
А я тобі ще довго вслід
Збентежено дивився.
 
І супроводжує мене
Уже багато років
Пелюсток марево ясне
І легкість дивних кроків.
 
Сонячний трунок
Наша річка, народившись
Там, де сонце сходить,
До селища привітного
Дорогу знаходить.
 
І ліси, і ниви, й луки
Десенка минає,
До Турбова до любого
Лине, поспішає.
 
А в Турбові, біля греблі,
Вода ставом стала,
Щоб у хвилях далі й далі
Мила запливала.
 
Дуже схожою кохана
Стає на лілею,
І ніяк намилуватись
Я не можу нею.
 
Ніжне серце завмирає
У палкім цілунку,
Мов припав я до п’янкого
Сонячного трунку.
 
Казочка старого листя
Не опало
Листячко дубове,
Зустрічало
Довгі дні зимові –
 
Заметілі
І морози люті –
Все зуміло
Якось перебути.
 
А весною
Дуже звеселилось,
Як з новою
Зеленню зустрілось –
 
Пригадало
Стужу і хуртечу,
Здивувало
Казкою малечу.
 
Ой люлі…
Весняний свіжий вітер
У голубій імлі
Вербові пестить віти:
-       Ой люлі, ой люлі...
 
На гілочках тендітних
Вже котики малі
Усміхнені привітно:
-       Ой люлі, ой люлі...
 
Гуртами прилітають
І бджоли, і джмелі.
Їх гілочки гойдають:
-       Ой люлі, ой люлі... 
 
Сніговій по лісі ходить
Сніговій по лісі ходить,
Білим пензлем всюди водить,
Берізоньці пропонує:
-       Хочеш, миттю замалюю
Цяточки твої чорненькі?
Станеш ти уся біленька,
Дивовижно симпатична,
Мов снігурка новорічна!
А берізка сніговію
Відказала: - Та ж тоді я
Бути схожою не можу
На свою матусю гожу!
Краще буду я рябенька,
Як моя кохана ненька!

Микола Чичкан

Микола ЧичканЧичкан Микола Семенович народився 10 липня 1937 року в селі Гуровка Долинського району Кіровоградської області.
Після закінчення гірничого технікуму працював гірничим майстром на рудниках Кривого Рогу.
Маючи покликання до музики й поезії, продовжив навчання спочатку в Москві, а потім у Дніпропетровську.
1982 року доля привела його до міста Чорнобиль, де вчителював у місцевій школі. Усією душею полюбив це старовинне місто й навколишню мальовничу природу.
У трагічні дні квітня 1986 року разом з іншими патріотами міста Микола Семенович вантажив пісок, щоби приборкати атомний смерч.
З часом отримані дози радіації далися взнаки – він став інвалідом після тяжкої хвороби.
Вірші, які публікуються в цьому альманасі, Микола Семенович написав у місті Вишневе, куди переселився разом із родиною.
Працював викладачем російської мови і літератури у Вишнівській загальноосвітній школі №3.
Публікувався в газетах. Його творами зацікавились композитори, а відомий кобзар Павло Супрун написав кілька хвилюючих дум.
12 січня 1995 року життя Миколи Семеновича обірвалося.
 
 
 
Дума про Україну
Чому сумуєш, Україно?
Гіркі сльози чому ллєш?
Терпіти злидні набридло?
Чи барство вже остогидло?
Чи долі кращої все ждеш?
 
Приспів:
Гей, українці, брати мої,
Милостині ждете ви від панів?
Тому й жупани на вас бідні,
Як воші, вас заїли злидні
Ви ж онуки славних козаків!
 
Сльозами горю не поможеш,
Щастя на них не припливло,
Зле зілля тільки ними зросиш
Та будяків ще більш розмножиш
Не зійде ними зрошене зерно.
 
Приспів.
 
Де ж позникали твої Гонти?
Кармелюки поділись де?
Вкраїно, підіймайся проти
Тих, хто жеруть ікру та шпроти,
А то зжеруть вони й тебе.
 
Приспів.
Пора сталить обух Шевченка
Та косу добре нагострить,
Постати за Вкраїну-неньку,
«Хиренну волю розбудить»,
Та бур’яни ущент скосить!
 
Дума про Чорнобиль
Ой насувалась та чорна хмара
На древній Чорнобиль,
Як монголів дика мара,
Сила лихоробів.
Та й почали з Чорнобиля
Сивий волос рвати,
Ніби зграя гайвороння,
Ліси оскверняти.
Гризли землю, Прип’ять гнали,
Вона ж не хотіла
Береги її стогнали,
Від жаху тремтіли.
Ой чим же ми завинили?
Не було ж ніколи,
Нас так навіть не ганьбили
Татаро-монголи.
Зажурився батько сивий
Та й упав додолу:
«Пробач, доню, я безсилий! »-
Заплакав в долоні.
Руйнувала, будувала
Тереми для чорта,
Україну забрудняла
Нелюдів когорта.
Не козацькі то могили
Там за височіли –
У реакторах злі сили
До пори засіли.
Все чекали, бісенята,
Квітневої ночі,
Коли ворон вороняті
Не виклює й очі.
Дощ холодний накрапував,
Темно, як в могилі.
Спав Чорнобиль, «похропував»
На крутому схилі.
Спав він, тишею повитий,
Та не знав ось тільки,
Що проснеться знаменитим
Й нещасним навіки.
Дочекались злії сили –
Чортяка рвонувся,
Навіть Кий в своїй могилі
Тричі повернувся.
Та й вилетів Змій-Горинич
З чотирма главами,
Почав вогнем усе нищить-
Його ж не чекали.
Ті, що кинулись на Змія,
У вогні згоріли,
Інші ж,як від дурман-зілля,
Наче подуріли.
Розбіглися по Вкраїні
Притулку шукати,
Ніби в смертних гріхах винні,
Й себе рятувати.
Полетіла, покотилась
За ними примара –
Україну полонила
Та чорная хмара.
 
Чорнобильці, брати мої,
Що ж ви наробили?
Загубили міста свої,
Землю отруїли!
Українці мої милі,
Як нам далі жити?
Невже дамо Україну
Та й занапастити?!
 
 
Поэту
Не радуйся минувшей славе,
Хвале друзей не верь, поэт.
Судить потомки только вправе:
Поэтом был ты или нет.
Не знаю, будешь ли известным,
Но лишь тебе и суждено
От шелухи пустой, словесной
Отсеять нужное зерно.
Не собирай в букет цветочки
Пустой банальной болтовни,
А напиши четыре строчки –
Молитвой станут пусть они.
 
Ностальгия
Вернулся снова в старенький наш дом:
Никто меня не встретил у порога…
Отец и мать когда-то жили в нем –
Отправились в небесную дорогу.
 
Дом разнотравием давно порос,
Согнувшись, как старуха в страшном горе.
Горчит полынью запах ранних рос,
И слезный ком стоит, застрявши в горле.
 
Но вновь и вновь влечет меня сюда,
Как приступ неутешной ностальгии,
Березка белая у чистого пруда,
Земля и дом, что в муках нас родили.
 
Кто из вас роднее?
Полесье Украины:
Сосны, тополя,
Снежные равнины –
Родина моя.
 
Что может быть мощнее
Этой красоты?
Что может быть милее?
Разьве только ты.
 
Но кто из вас роднее?
Кого спасу в пугру?
Кого люблю сильнее?
Выбрать не могу.
 
Снежные равнины,
Любя иль не любя?
Нет, без Украины
Не будет и тебя.
 
Гуси-журавли
Улетают птицы
В теплые края,
Я же остаюся –
Не берут меня.
 
По ночам я слышу
Их печальный крик –
Он, как боль утраты,
В душу мне проник.
 
Доброй вам дороги,
Гуси-журавли,
Возвращайтесь снова
В рай родной земли.
 
По ночам тоскуют
Гуси-журавли…
Что их ждет?
Что ищут на краю земли?
 
Стыдно мне
Мне стыдно перед новым поколеньем,
Оно обязано,и в праве обвинять
За то, что жил в трусливой лени,
А в оправданье стал хвостом вилять.
 
Я говорю: что было – все запомни.
Советую: в душе зажги огонь,
С сознанья вышвирни гнилые корни
И устоявшуюся слишком долго вонь.
 
Что оставляю я своим потомкам?
Дыру озонную? Виновен, мол, фреон…
Преступный мир, что пауками соткан,
И перевернутую землю кверху дном?
 
Нет! Не простят меня, не возвеличат!
И не надейся управленья рать!
Они в преступности скорее нас уличат
И будут повседневно проклинать.  
 
Дума про афганців
Ніч тривожна, наче постріл,
І свинцеве небо...
З літаків вас викидали,
Говорили: «Треба!»
 
Ви падали в чужі гори,
Як в іншу планету.
Часто в полон потрапляли –
в жорстокі тенета.
 
Вас різали, з вас знущались,
Потім убивали...
Мужньо, стійко ви гинули,
А за що не знали.
 
Ой афганці, діти мої,
Чого ж ви зазнали!..
Ніби телят нерозумних,
Вас на бійню гнали.
 
Гнали та ще й говорили,
Що для вас пошана –
Захищати чужу землю,
Племена незнані.
 
А тепер ще й докоряють:
 - Вас не посилали!
Ніби й справді добровільно
Ви там умирали.
 
А скільки вас загинуло!
Може, й Бог не знає…
Знає тільки кожна мати,
Що сина не має,
 
Що не діжде, не зустріне
Своєї дитини, -
В горі буде й не забуде
Аж до свого згину.
 
Не діждуться наречені
Коханих ніколи –
Нишком від людей поплачуть
Десь біля стодоли,
 
Не повернуть, не виплачуть
В долі свого друга...
І нікого не бентежить
Ця дівоча туга,
 
Що дівчина не колише
На руках дитину,
Яка змогла б захистити,
Нас в лиху годину.
 
Хіба знайдеш тепер винних –
Вони тепер судді:
Треба зрадників карати!
І б’ють себе в груди.
 
Та не тих судити треба,
Що в полон попали,
А тих нелюдів, що хлопців
До Афгану гнали.
 
Ой Вітчизна, мати рідна,
Як ти допустила,
Що найкращих синів твоїх
Там занапастили?!
 
Очі твої сині
Сніг злітає іскрами,
Золотими бризками.
Лижі твої швидкісні –
Ну-мо, дожени.
Очі твої синії,
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні.
 
Пролетіли птицею,
Казкою-синицею,
Сяйнувши зірницею,
Зникли вдалині.
Очі твої синії,
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні.
 
Де ж це ви поділися,
Чи, може, приснилися
Наяву мені?
Вії в білім інеї,
І стрілою лінія
Твоєї лижні...
 
Балада про матір
Сидить мати на помості –
Сина виглядає.
Чужі діти їдуть в гості,
А його немає.
 - Де ж ти, сину мій єдиний,
Де ж ти забарився?
Чи наш дім тобі не милий,
Чи вже одружився?
Та й забув, що твоя мати
Одна, як билина,
І встає й лягає спати –
Думає про сина.
Чи я ж тебе не пестила,
Сину мій рідненький?
Чи я ж тебе не жаліла,
Як ти був маленький?
…І поплаче, й пожуриться,
І подорікає...
Вийде з хати, прижмуриться,
Й знову виглядає.
Коли бачить: їдуть двоє –
Молоді, красиві...
Повертають в двір обоє,
Придивилась...Сину!
Відірвалась від одвірка,
Побігла, упала...
А до неї син, невістка –
Обох обіймала.
І ні словом не жалілась,
 І не дорікала.
Потім враз вся зашарілась:
-   Ото ж бо, яка я.
Ходіть, діти, в рідну хату
Та сядем до столу,
Почастую, чим багата,
Ви ж прийшли додому.
-                 Пробач, мамо, за відстрочку,
Я б раніш повинен...
 - Що ти, що ти, мій синочку,
Приїхав, ще й винен?
-             Якщо люди не осудять
Мені гріх й казати,
Яка ж мати дітей гудить –
На те вона й мати.
 
Ідуть у світ молодії,
Гріх їх не пускати.
 
Та, здійснивши свої мрії,
Пам’ятайте: мати
Не спить дні і ночі
Вас жде, виглядає,
Заплакані очі
З шляху не спускає.

Володимир Кукуруза

Володимир Кукуруза
Вишнів Петрович (Кукуруза Володимир Петрович) народився 24 квітня 1929 року в Києві, виріс на Чернігівщині біля Нової Басані, де з дитинства пізнав радість праці на земліходив за плугом, з косою збирав урожай і сіно, а також бував на межі життя і смерті під час каральних дій есесівців у селах Піски, Рокитне, Мочалище, Новоселиця, Дєдов, спалених до тла разом із жителями осені 1942 року.
Середньотехнічну освіту здобув у Києві, вищу 1953 року в Московському електро-механічному інституті залізничного транспорту за професією «Інженер-енергетик залізниць». Працював за фахом на залізницях Сибіру й України.
Аматор поезії, фотомистецтва, різьблення по дереву, захоплюється лижним і велоспортом.
З 1990 року на пенсії. Учасник літературно-мистецького клубу «Вишнівська осінь» у м. Вишневе Київської області.
 
 
 
 
 
 
 
Панно Україно!
Зачаруюсь, закохаюсь
В твої очі-голубінь,
Золотаво-жовтий пояс,
Український щирий голос
І Дніпрових вод глибінь.
 
Край твій предки боронили
Від навали ворогів,
З Ярославових часів
Всім сусідам роздавали
І князівень, і князів.
 
Ти від щирої душі
Не могла протистояти,
Як в офшори потекло
Все: добро і твої шати
Це тому, що молода ти.
 
Скоро з’явиться господар
В недолугім нашім краї
Він рішуче із народом
Волю й розум об’єднає.
 
Наречений ось-ось буде,
Він розрусі скаже: «Годі!
Ми і так вже у руїні
Наведемо лад в господі,
Юна панно Україно
 
На вулиці Братів Гавришів
 
Багнет і полум’я в трояндах,
Неначе закипіла кров із ран, -
Там двадцять вісім у граніті
Героїв-вишнівчан.
 
Було в Параски п’ятеро синів,
П’ятьох синочків-соколів плекала
В купіль любистку додавала,
Вітчизну шанувати научала.
Первісток Іваночко матір поважав
Домашню роботу всю на плечі брав.
Принесли журавлики
Ще синочка Павлика
Той все майстрував.
-         Буде будівничим, - батечко казав.
Третій же Федірко
Стасика і Толюменшеньких братів
В возику катав,
Гусенят і каченят
До ставка ганяв.
Було колись…
Та володарям у світі тісно стало
Усміхались, пригощали хлібом-салом
І ножі одне на одного точили, поки ворог
Підкрадався вдарити підступно і зухвало.
Важка доля материнська
Для Параски стала:
-         Ідіть, діти, на війну, силу покажіте,
Неньку свою й Україну не дайте скорити!
Першим пішов Іваночко
Край свій боронити
В Севастополі матросом
Голову зложити.
На плацдармах Білорусі
З сталінської волі
Гинули дивізії – від ран у болотах
Впав в безсмертя Анатолій.
Третій синок Анастасій
На польськім кладовищі
Спочиває з тисячами
Земляків-звитяжців.
Параскева жде листів
Дорогеньких діток
Не почує більше слів,
Не отрима звісток.
А четвертий син Павло
Став Герой Союзу
Зводив під вогнем мости,
Вмер на руках друзів.
Та фашистам Федора
Не вдалось здолали
Повернувсь він додому
Матір доглядати
Про героїв пам'ять
Вірно зберігати.
Там під вітами ялин
У граніт вкарбована печаль
Зупинися, перехожий,
Хвильку почекай,
Ти схились в задумі:
Чи підеш у бій
За свій рідний край?
 
Аромат епохи
 
В.К. Троянському, воїну і поету
 
Зайшов надвечір не чай попити
Й не під баян потупцювати,
Співця-поета хочу чути
Він вміє душу рокривати.
 
Ішов поет по магаданах
І крізь тодішній лютий час –
Життям «Сибір неісходиму»
Він міряв, як писав Тарас.
 
Ми вірили, що «батько» наш колись
Не дасть нас Волоху в поталу
Його слова «Лаврентій, разберісь»
Тоді синонімами стали.
 
Та ось везли в вагонах до Сибіру
Тих, що самі в полон здали,
І хлопчиків, які без брої і мундиру
На штурм Дніпра пішли.
 
Поезіяце, кажуть, сплеск емоцій,
Їх так багато! Та треба лише трохи
Поету, щоби хвилями-рядками
Вписати в вірш жорстокий аромат епохи.
1998
 
 
 
***
К.Ф. Скляру, воїну, полковнику ВМФ
 
Тут щось не так: як же це так
Серед нас – залізничний моряк.
Дзвенять медалі, блищать якорі
Комусь дуже дивно, як тій дітворі.
 
Та це вже давно і не дивина
Приходить на свято свята сивина,
Кортик морський, якраз до мундиру,
І друзів вітає посмішка щира.
 
Край озера ми на дубових пеньках…
Згадався війського медика фах:
Як лікував моряків ветеран,
Скільки вдалось врятувати від ран.
 
Прощався із берегом стрій на кормі,
І мчав міноносець у даль в буруні,
А месери палубу «мили» свинцем
Чи вдасться із пекла вийти живцем?
 
Розгорнуто госпіталь в Альпах, в лісах,
Згодився й на транспорті лікарський фах…
У нас у самих вже була сивина,
Та серце вражала ота дивина.
 
Серпанок синів у сосновім бору…
І озеро нам навівало тугу́́
За тим, що так швидко пройшло мимо нас,
За тим, що розтанув наш юності час.
 
Обеліски
І.Д. Кацану, воїну
 
Старенький Митричу, війни солдате,
Той обеліск на станції «Жуляни»
Ти ставив, ветеране, боїв брату –
Його ти гоїв незабуті рани.
 
Я знаю, що ти, друже, не поет,
Але згадав кривавий і нерівний бій –
І написав солдатам твій багнет:
«Вам вічна слава і вічний покій».
Ти танком ворога тіснив аж жо Берліна,
Вони ж за небо над Вишневим,
За синє небо нашої Вкраїни
Упали ниць під тягарем свинцевим.
 
Старенький Митричу, ти чуєш двін підков
Тих коней, що везли важкі гармати,
Ти бачиш: лейтенант крокує Балуков,
За ним Вишневим йдуть його солдати…
 
Давнина
Ой одна ти, одна…
Та упав мені в око,
Коли брів ти краєм Дніпра,
Милувався плесом широким.
 
Випада із руки олівець,
Коли бачу твою сивину.
Підіймався з доріг вітерець –
Відлітав в далину.
 
В ту далеку країну
Через біль і війну
Всі думки мої линуть
В гірку давнину.
 
Коли шаньку книжок
Закидав за плече,
Набирав до кишень гниличо́к
І ховав від ситих очей.
 
Відгриміла війна –
Позростав на подвір’ях бур’ян,
Виглядали з-за яблунь хрести,
І стогнала Вкраїна від ран.
 
Попіл трьохсот пісківчан
В церкві на майдані
Стукотить у серце – там чабан
Колись був отаманом.
 
До «нових висот» та й не доросла
І до «чуття єдиної родини»
Твоя й моя – наша земля,
Земля Шевченка і Павла Тичини.
 
Треба нам громадою її підіймать,
Хоч і забувають народу сини,
Треба їй борги всі наші віддать,
Які зосталися з далекої давнини.
07.2001
 
Тепло матері
Ще хочеться посидіти
У матінки в ногах –
Перегорнути пам’яті кожнісіньку сторінку,
Вдивлятися у зморшки на руках –
Сягати доленьки старесенької жінки.
До неї ближче прихилитись,
Тепло відчути і таїнство,
Що в матері буває тільки
І про яке ми знаємо з дитинства.
А скільки гіркоти їй залишаєм
Впродовж пройдешніх літ,
Яку ніколи не відкупим
І каяттям не виправимо бід!
1999
 
Втрата
Дівча біжить, спотикається,
Знову падає, підіймається
І сльозами заливається:
 - Мамо, мамочко ріднесенька,
Куди пішов татусь дорогесенький?
Чом валізку він взяв
І тебе не обняв
На прощаннячко,
На моє не всміхнувся вітаннячко?
Хто метелика спійма
В гаю зеленесенькому
І мене приголубить, малесеньку?
Поверни татуся, ріднесенька,
Звари йому їстоньки ранесенько,
Випери сорочку білесеньку –
Може, знов зацвіте
Наш райочок малесенький…
Плаче гірко дівча,
Не здогадується –
Те, що втрачено,
Не вертається.
2009
 
Сибірські весілля
-         Ой Степане, Степаночку,
Де возив ти свою Клавочку –
Чепурненьку трудівницю-
Красноярочку?
-         Ой возив я туди свою Клавочку, -
Все життя мені була до парочки, -
Де колись ми рвали зрання зіллячко,
Де справляли ми своє весіллячко.
 
Там я і зустрів свою уралочку –
Срібним сміхом заливалась Клавочка,
Там стрічали своє перше сонечко,
Там навік зв’язали свої долечки.
2000
 
Плай
І.П. Науменку
 
Ми разом, друже, не були на морі
І пам’ятаємо лише Карпати й сніг,
Смереки, полони й гори, гори
Та лиж стрімкий, як молодості, біг.
 
Блищало сонце, сніг іскрився,
Синів грізь гори небокрай,
А ми в штормівках і на лижах
Уперто вгору йшли на плай.
 
Ліс закінчився. І о диво!
Десять дівчат – стрункі естонки –
Вмить колом оточили нас,
Як з «Одіссеї» амазонки.
 
Ми катались, залицялись
На крутому плаї –
І спускатись не хотілось
Нам із того раю.
 
Трохи згодом наші лиця
Спохмурніли зразу,
Як сказав інструктор: «Хлопці,
Час йти до турбази!»
 
І дівчата засмутились –
Розставатись жаль…
Тільки в мареві лишилась
Смерекова даль.
1980
 
Теремок
Каті Науменко
 
З Вишняків через лісок
Чи з Півнів через байрак
Я прямую в теремок,
Де Унави береги,
Море квітів, море неба,
Море сонця навкруги.
 
В тому теремі дівчина –
Стан стрункий, як у берізки…
Катю, Катре, Катерино,
Як танцюють твої ніжки!
О, якби це мені скинуть
З моїх років дві третини,
Як би став я залицятись
До чорнявої дівчини!
Я б із квітів їй вінок
Покладав на чорні коси
І од пахощів п’янів
На лугу серед покосів.
03.2002
 
 
Танго
Де Ви взялись, як молодості згук,
На схилі моїх літ –
Цей вогненебезпечний доторк рук,
Ця умішка, мов пурпуровий цвіт.
 
Вогонь зорі й простягнута рука…
Мене Ви запросили у танок –
І Ви були така легка
У кожнім па отого білого танго´.
 
Щезала сивина моїх думок,
І серце моє билось часто-часто –
І падали до Ваших ніг літа,
«Мої літа – моє багатство».
 
Було так хороше і дивно,
Як в пам’ятні далекі дні,
А час летів так швидко і нестримно –
Те танго залишилося в мені.
2000
 
В долине Надсона
Эллочке Д.
 
В долине Надсона сосна
Задумчиво зимой и летом
Роняет хвою, как слезу,
На камень – памятник поэту.
 
Лес птичьей жизнью пел
И восхвалял природы чудо,
Зелёный луг травопестрел
Голубизною незабудок.
 
Вдруг закачался луг и лес
И сердце вздрогнуло так смело –
Через ручей девчонку перенёс,
Душа смущалась, но и что-то пела.
 
На землю бережно поставил,
Не удержав букет цветов,
А кто уронит незабудки –
То для него прощай любовь…
 
«Облетели цветы,
Догорели огни» у поэта,
Лишь голубеют незабудки на лугу
Его несбывшейся мечты в начале лета.
1999 – 2001
 
***
Медсестра Красного Креста
Меня выносила из боя –
Тогда и потом везде и всегда
Не дорожила собою.
Из ложки кормила сетрёнка меня,
Ко сну иногда напевала,
В бою не сгореть – уцелеть,
Врага победить провожала…
И годы спустя
В больничной палате
Водою поила меня
Та женщина в белом халате…
Готовя меня на электровоз,
Давление мне измеряла,
Ждала: может, несколько роз
Станут поздним началом…
…Печально гляжу я в дверной глазок –
Всё жду сестру милосердия:
Она навестит и вручит пайок,
Я – ландыши ей за усердие.
07.2001