Back Про Вишневе

Про Вишневе

Анатолій Конельський

Анатолій КонельськийКонельський Анатолій Володимирович народився 11 жовтня 1943 року в сімі’ї шахтарів у місті Сніжне на Донеччині.
Після закінчення місцевої середньої школи працював прохідником на шахті.
1964 року вступив до Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка на філологічний факультет.
Після закінчення університету працював у редакціях районних газет та в республіканській «Робітничій газеті». Крім журналістських матеріалів, у газетах і журналах друкував свої художні твори.
Конельський А. В. – автор книжки казок «Івасик-Дивасик», що побачила світ у видавництві «Веселка».1982 року.
Нині Анатолій Володимировичпенсіонер.
 
 
 
 
 
 
Нев’янучий цвіт
(Вибране)
ЧАСТИНА ПЕРША
***
Світе мій, ти взяв мене на службу
Тим уже, що дав мені життя.
І нема в моєму серці тужби,
Що життєвий шлях – без вороття.
 
Людяно я зміг його почати
І кінець не згубиться в імлі.
Встигну, поки смерть одягне в шати,
Полюбитись небу і землі,
 
Загатити власними руками
З добрих справ хоча б маленьку гать,
Щоб і після смерті міг віками
Щось корисне людям віддавать.
 
***
Те, що бринить в душі моїй,
Дорожче благ усіх життєвих.
І цей бентежний буревій
Бринить, мабуть, з Адама й Єви.
 
Я хочу по Землі іти
Не випадковим перехожим,
А суть свого життя знайти:
У чім на інших я не схожий?
 
Усі їмо ми і п’ємо,
Себе продовжуємо в дітях
І на роботі горимо,
Але чи варт для цього жити?
 
Таж навіть дощовий черв’як
Своє потомство в світ пускає!
Живе в трудах він, як і я,
А світлої мети не має.
 
Якби я так зробити міг,
Щоб людям жити легше стало,
Щоб не було у них дрібних,
Нудних турбот про хліб і сало.
 
Щоб міг я спраглих напоїть,
Зневіреним додать надії…
Так що ж в душі моїй бринить?
Бажання пізнання і дії.
 
***
Коли дуби беруть на себе грози,
Щоб не зазнав ти жодної напасті,
Коли метуть дороги верболози,
Щоб ти не міг спіткнутись і упасти,
Коли за тебе червоніють вишні,
Бажаючи тобі в житті удачі,
То вже й тоді не заспіватигрішно,
І ти подумай, чим життю віддячиш?    
 
***
Все, що бачу, кохаю,
Бо в усьому є я.
Тільки я заспіваю
Заспівають поля.
 
Мов господар, дивлюся
Оком люблячим скрізь.
Я в танок припущуся
Затанцює весь ліс.
 
На безмежних просторах
Всюди радість знайду.
А зустрінеться море,
То по хвилях пройду.
 
У душі розцвітає
Мрій нев’янучий цвіт.
Хто живе й не кохає,
Той не вартий і жить.
 
***
Чи знаєш ти, друже, що значить кохати?
Це значить нітрохи для себе ні жить,
Це значить дощенту себе віддавати,
Себе ні краплинки собі не лишить.
 
Це так, як бджола мед із квітів збирає,
Хоч їсти його доведеться не їй.
Про Неї лиш думає той, що кохає,
Несе він всю душу коханій своїй.
 
Кохатице значить нести себе в жертву.
Життяна вівтар, а не день і не мить.
Це значить, як скаже вонато померти,
Це значить, як скаже вона – то ожить.
 
***
Я закохуюсь в неї все більше без міри,
Уявляю: вона – не така, як усі.
І уяві своїй більш, ніж розуму, вірю,
Тому й бачу її у чарівній красі.
 
Та в уяві своїй не лице її бачу,
Від якого очей мені не відвести,
Але вроду душі, ніжну, лагідну вдачу,
Поривання до світлої бачу мети.
 
Ще я бачу її у хвилини зневіри,
Як немилим стає їй життя і весь світ.
От тоді я й закохуюсь в неї без міри,
Щоб коханням їй вроду душі відродить.
 
***
Як легко бити себе в груди,
Клястись, що любиш цілий світ.
Але, ой як нелегко, люди,
Одного хоч когось любить.
 
Як просто – із газет – дізнатись,
Що йдуть десь в Африці дощі,
Але не просто розібратись,
Що діється в твоїй душі
 
Як чітко бачиш ти всі вади
В чиїмсь сторонньому житті,
Але собі самому ради
Чомусь не можеш дати ти.
 
То хочеться тобі співати,
А то, мов вовк голодний, вить…
Як легко в світі існувати,
Та як нелегко, люди, жить!
 
***
Снився сон мені про гори, про чарівні сині гори,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав в журбі і горі ті чарівні сині гори,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
Снився сон мені про квіти, про чарівні білі квіти,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав по всьому світі ті чарівні білі квіти,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
С нився сон мені про очі, про чарівні карі очі,
Ніби їм мене для щастя не стає.
Я шукав крізь дні і ночі ті чарівні карі очі,
А знайшов – у них без мене радість є.
 
Гори в - щасті, квіти – в щасті, очі весело іскряться,
Все, що їм потрібно, у них є.
Але чом тоді ночами сни тривожні мені сняться,
Ніби десь мене для щастя не стає?
 
На весіллі
Добрі тут вина, страви добрі
І в поздоровленнях добрий зміст.
Тільки одне у цім святі недобре:
Те, що тут я –непроханий гість.
 
***
Гірко мені, ой гірко!
Гучніше, люди, кричіть.
Вчився я на п’ятірки,
Та не навчився жить.
 
Виплекав я про щастя
Купу рожевих мрій,
Та не зумів я укласти
Мрій тих у серце їй.
 
Чарку за чаркою п’ю я.
«Гірко!» - кричать за столом.
От він її цілує,
Ну, а вона – його.
 
Гасне життя мого зірка
Під чарок весільний дзвін.
Гірко мені, ой гірко!
Солодко їм, молодим…
 
***
Ні, ні, людина – не черв’як!
Вона – вінець всьому живому.
Бо хто з нас вміє жити так,
Щоб суть знайти в собі самому?
 
Хай ти – найбільший егоїст,
Хай ти лише про себе дбаєш,
А в серці не своїм, чужім
Собі прихильності шукаєш.
 
І щастя не зазнаєш ти,
Поки тебе хтось не полюбить,
Не витягне із темноти
На білий світ, між добрі люди.
 
Туди, де сонце світить так,
Що путь освітлює й сліпому…
Так, так, людина – не черв’як!
Вона – вінець всьому живому.
 
***
Заглядає місяць
В хату-самоту.
Хочеться молитись,
Та нема кому.
 
***
Пісне, чом ти ллєшся так журливо,
Мовби чайка квилить в сизій млі?
- Я не пісня – сліз людських олива…
Як же вас багато на Землі!
 
Пісне, чом ти ллєшся так пестливо,
Мовби промінь сонця в сизій млі?
- Я не пісня, я – сльоза щаслива…
Як же вас бракує на Землі!
 
***
В мене сад у душі процвітав,
А тепер там ростуть бур’яни.
О, якби хтось туди завітав,
Сад поміг прополоти мені!
 
В мене вир у душі вирував,
А тепер там калюжі одні..
О, якби ж то хтось добрий узяв
Та прочистив джерела на дні!
 
В мене рай у душі панував,
А тепер там пекельні огні.
О, якби хтось умів і бажав
Рай душі повернути мені!
 
 
***
Ти така ж, як була учора.
Біле личко і стан стрункий.
Ти щаслива, ти серцем не хвора.
Тільки я не такий.
 
Ти така ж, як була раніше.
Ще не скривджена ти ніким,
І в тобі усе радістю дише.
Тільки я не такий.
Не такий.
 
***
Чи винна в тім скрипка, що, ще не зігравши й акорду,
В ній лопнули струни, хоч смійся ти з того, хоч плач?
Можливо, ті струни були не найкращого сорту,
А може, узявсь на них грати некращий скрипач?
 
Чи винне вітрило, що в першому пориві бурі
Воно розірвалось, висить, мов обшарпаний стяг?
Можливо, що місце йому – не ці води похмурі,
А сонячна гавань в далеких і теплих морях?
 
То що ж дивувати вразливому серцю людини,
Що часто воно без причини і плаче й болить?
Можливо, це плата за рідкісні щастя хвилини.
Не звідавши смутку, пізнали б ми радості мить?
 
ЧАСТИНА ДРУГА
***
Коли у мене сили не ставало
Крізь темну млу своїм шляхом іти,
То сонце мені здалеку сіяло,
А сонцем тим була для мене ти.
 
Коли надій лишалось дуже мало
На те, щоб віру втрачену знайти,
То пташка співчутливо щебетала,
А пташкою була для мене ти.
 
Коли душа боліла і страждала
І рвалася на простір з заперті,
Рожева квітка мрії розцвітала,
А квіткою була для мене ти.
 
Якщо і є божественне начало,
Що нас на світлі наставля путі,
То ти для мене божеством тим стала,
Бо смак життя мені відкрила ти.
 
***
Мила квітко, ти в мріях юнацьких
Екзотичною снилась мені,
А відкрив я тебе у ромашці,
Що під тином росла в кропиві.
 
Не впадала нікому ти в вічі.
Хто топтав тебе, хто обминав.
І я, грішний, не раз і не двічі –
Разів сто через тебе ступав.
 
Та, мабуть, в просвітління хвилину
Мені серце шепнуло: «Постій!
Місце квітці оцій не під тином –
В квітнику твоїх сонячних мрій».
 
І тепер в дні зимові чи літні,
Я тебе, диво-квітку, несу.
У тобі, хай комусь непримітній,
Я відкрив екзотичну красу.
 
І я вдячний тобі. Через тебе
Я не мріяти – жить полюбив.
В тім знаходжу я радість для себе,
Що я радість приношу тобі.
 
***
Багато чого я не вмію,
А може ,не буду й уміть.
Проте, що я вмію, то вмію:
Тебе, моя мила, любить.
 
Багато чого я не знаю,
А може, не буду і знать.
Однак, що я знаю, то знаю:
Тебе, моя мила, кохать.
 
***
Я – невеликий математик,
Та в особистому житті
Зумів успішно розв’язати
Складне рівняння: «Я» плюс «Ти».
 
Багато рішень воно має,
Але закономірність є:
Як «Я» лише про себе дбає,
То нещасливим «Ти» стає.
 
А якщо «Ти» занадто дуже
Собі уваги приділя,
То «Я» тоді страждає й тужить,
Як в спеку без дощу земля.
 
Це відкриття моє хай буде
Усім допомагать в житті:
Щоб жити, як належить людям,
Потрібна рівність «Я» і «Ти».
 
***
Коли я вмру, цвістимуть квіти,
А може, буде і зима.
Не зміниться нічого в світі
Від того, що мене нема.
 
Але якщо й тобі не здасться,
Що світ без мене спорожнів,
То значить, я не був тим щастям,
Яким для тебе стать хотів.
26. 10. 1983 р.
 
***
Хочеш знать, який я є насправді –
Не питай в моїх товаришів,
Бо вони тобі не скажуть правди
Про огріхи, що в моїй душі.
 
Хочеш знать, який я є насправді –
Не вичитуй в недругів на лобі,
Бо вони тобі розкажуть правду,
Збільшену до кривди через злобу.
 
Не розмотуй, мов сукна сувою,
Мою душу в пошуках вузлів.
Стань хоча на мить сама собою –
Все тоді відкриється без слів.
 
***
Колись тремтіло в мене серце щемно,
Аби тебе зустріти десь хоч раз.
Тепер щодня ми поруч, та даремно:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Те почуття, велике і прекрасне,
Що в світ казковий піднімало нас,
Неначе вогник серед поля згасло:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Ми розгубили Божий дар – кохати –
Серед дрібниць буденних та образ
І жебраками стали із багатих:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
Без мрії серце – мов пусте подвір’я.
Під маркою вина хто випив квас,
Той етикеткам більше не повірить:
Скінчився сон, розвіявся міраж.
 
***
Я хотів, щоб ти піснею стала для мене,
Щоб тобі завдяки на весь світ я співав.
О, який же був я молодий і зелений!
Через тебе я втратив той голос, що й мав.
 
Я хотів, щоб ти стала натхненням для мене,
Щоб тобі завдяки увесь світ я любив.
О, який же був я молодий і зелений!
Те натхнення, що й мав, через тебе згубив.
 
***
Я наче в світ якийсь казковий їхав,
Коли вслухавсь не раз в слова твої.
Ти мріяла про щастя тихе-тихе,
Щоб не втручалися до нього й солов’ї.
 
Я наче в світ якийсь казковий їхав,
Хоч не рости трава, аби ми – вдвох…
Зійшлися ми на щастя тихе-тихе.
Чому ж воно наповнене тривог?
 
***
Чи квітка сонцю щось заборгувала
За те тепло, якевоно дало?
І якщо квітка вдосвіта зав’яла,
Чи винне сонце, що не помогло?
 
Чи річка боржником своїм зробила
Те море, у яке вона впада?
І якщо річка раптом обміліла,
Чи з моря їй повернеться вода?
 
Та ж не для моря річка протікає,
Хоч в море течіюсвою несе,
І не для квітки ясне сонце сяє,
Воно собі, знай, світить – та й усе.
 
Так повелось під цим блакитним небом,
На цій землі, що в просторі пливе:
Все, що живе, живе само для себе,
А потім вже для іншого живе.
 
І коли з тебе я творив богиню,
На рівень ідеала піднімав,
То й сам душею за тобою линув,
Чистішим і врочистішим ставав.
 
Можливо, у тобі любив себе я,
Того, світлішого, з тобою був яким…
Що ж, прощавай, моя блакитна фея,
Ні ти, ні я не маємо боргів. 
 
***
Коли тебе зустріне темна ніч
І ясних зір за хмарами не видно,
А блискавки вогнем своїх паліч
Твій шлях перетинають непривітно,
То не лякайсь, що чорна мла навкруг
І що нема ясної далечіні,
А силою невиданих потуг
Змети з путі зневіри злі личини,
Розмай ті хмари, блискавки вгамуй,
Віддай всі сили пісні світла добрій
І в далечінь за мріями прямуй –
Туди, де знов рясніє в зорях обрій.
 
Дзвін життя
Колись в дні юності, в погожий, тихий ранок,
Коли я сходом сонця милувавсь,
Мені почувся дзвін, та так незвично,
Що змушував тремтіти все живе.
Пташки у піднебессі щебетали
І під той щебіт свій танок вели,
Билинка до билинки нахилялась
І шепотіла: «Чуєш дзвін життя?»
Лиш гул стояв від фабрик і заводів.
І ось теперчерез багато років
Я чую знову той незвичний дзвін.
Йду, милий дзвоне, йду! Дзвени гучніше!
Хай просинаються усі, хто серцем спить!

Валентин Лямічев

Валентин Лямічев
Валентин Лямічев народився 3 серпня 1943 року в селі Митниця Васильківського району на Київщині.
 
Його трудовий стаж розпочався, коли юнакові ледь виповнилося 16 років, а вже 1962 року Валентина призвали до лав радянської армії.
 
Під час солдатської служби закінчив короткострокове військове училище і став техніком-механіком гвинтокрилів МІ-4. Виконуючи черговий спеціальний політ, потрапив в аварію, у якій, на диво, вцілів, хоча й був покалічений. Коли пролікували Валентина у військовому шпиталі, його комісували з армії за станом здоров’я і зняли з військового обліку.
 
Йому, інваліду армії, другої групи,призначили пенсію, та таку мізерну, що юнак відмовився від неї і пішов працювати на виробництво, якому віддав 43 роки життя, 37 із якихЖулянському машинобудівному заводу, нині знаному як «Візар», що в місті Вишневе Київської області.
 
Був там і художником-оформлювачем, і робітником кількох професій, й інструктором, і провідним інженером.
 
Протягом свого життя Валентин Лямічев активно брав участь у багатьох громадських організаціях, допомагав школам і дитячим установам міста Вишневе.
 
Нині, вийшовши на пенсію, Валентин Валентинович продовжує свою благородну громадську діяльність, як член Всеукраїнського товариства «Просвіта»імені Т. Г. Шевченка, генерал-майор Міжнародної Академії Козацтва, член ради ветеранів м. Вишневого, член Києво-Святошинського районного об’єднання митців «Світлиця».
 
Вірші почав писати ще в шкільні роки, старанно занотовуючи їх в учнівський зшиток. Проте перший друк вони пізнали тоді, коли Валентин Валентинович уже працював на заводівірші пішли поміж люди із заводської багатотиражки, районної газети. Лише 2007 року на прохання друзів і з їхньою допомогою пустив у світ свою першу ластівкупоетичну збірочку «Вибране». За чотири наступні роки прийшли до читача ще десять його книг, різноманітних за жанрами, – «Чорнобиль», «Валько», «Переклик душ», «Палітра життя», «Моє місто Вишневе», «Зоологічна абетка», «Борсукова хатка», «Я не роблю слова рабами», «Той час вкарбований в граніт», «Життя навколо нас», «В моєму серці калинова кров».
 
 
Я не роблю слова рабами
Я не роблю слова рабами
І слави ними не шукаю.
В своїй землі, а не світами
Зернята правди висіваю,
Бажаючи, щоб хоч частково
Вони у душах відгукнулись,
Щоб ожило Тараса слово
І ми з оман лихих проснулись,
Щоб Україну не ганьбили,
Не продавали у неволю,
Нещадні кризи не творили,
Дали народу світлу долю.
Гіркі слова! Я ними плачу,
У сумі душу розтинаю
Коли з екрана сором бачу,
Від влади розуму чекаю.
Свої кати над нами нині
(Чужі їм спадок залишили)…
Створили пекло в Батьківщині,
Яке ми, грішні, допустили.
Х. 2008 р.
 
Чи був у нас голодомор?
Нетоплена нужденна хата.
Лежить на лаві мертва мати,
Над нею – зірки-оченята,
Які вже почали згасати…
Жива ще мумія дитяти
Не в змозі вже із лави встати,
Лише продовжує шептати
І Бога просить хліба дати…
З документального кіно
На нас всіх дивиться воно
Ця хроніка далеких днів
Усе пояснює без слів.
Волаю: – Боже! Ти ж це чув!
Чому ж покараний не був
Той, хто в дітей останнє взяв
І в Україну смерть послав?
Відгомін цей про дні страшні
Живе не тільки у мені.
О Боже! Сумніви прости
Дітей від злого захисти,
За гріх чужий не покарай
І віру в душах зберігай,
Щоб і вони колись згадали,
Чому їх пращури вмирали.
Листопад 2006
 
Зникають київські каштани
Зрізають київські каштани,
Алеї нищать і сади,
Руйнують квітники, фонтани
Повсюди вже сліди біди...
Стискає місто смогом груди,
На місці парків скрізь авто...
Чому не розуміють люди,
Що не простить цей гріх ніхто?
Зростають вгору хмарочоси
Свічки каштанів не горять,
Не мерехтять ранкові роси,
Пташині співи не дзвенять.
Вже у Дніпрові крутосхили
Вростають руки загребущі
Сади Русанівські підрили,
Рубають просіки у Пущі.
У небезпеці всюди рідне
Над ним інвесторів паркани...
Призахідно і всебезслідно
Зникають київські каштани.
 
Про горе наше і своє
На сполох вже природа б’є!
2004
 
Плач душі
Полісся України оніміло
Там ні пісень, ні сміху дітвори.
Свята земля навік осиротіла
Стоять сумні, спустошені двори.
Смустілий край лелеки обминають,
Бо нікому приносить немовлят
Залишені колиски догнивають
У закутках навік вчорнілих хат.
Невидима страшна нечиста сила
Панує там, де був зелений рай, –
Спотворила його і поглумила,
Пославши смерть у ліс і водограй.
Там і веселка в чорнім ореолі
Його не видно, але він існує.
Природа опинилась у неволі
Нещадний атом світ її руйнує.
Шкодую, що ніколи не побачу
Чарівну Прип’ять, хвилі її синь.
За нею я сумую, гірко плачу
Прошу природу: «Відродись, не гинь
ІV. 2008
 
Летять по світу сірі журавлі
Летять по світу сірі журавлі,
Опалим листом десь у вітрі линуть,
Лишають гнізда в рідному селі,
У виріях нежданих часто гинуть.
Зникають села! Смуток у мені:
Вже журавлів додому не вернути
Шукають щастя десь у чужині
І журяться від вічної покути.
Їм не щебечуть наші солов’ї,
Не радують сади вишневі в цвіті...
У серці пісня рідної землі
Клекочуть у чужому далечсвіті.          
2004
 
Рідна мовадержави основа
Рідна мова ще з першого слова
Немовляті весь світ відкриває...
Вона в кожній державіоснова,
Бо без мови держави немає.
Сотні літ нашу мову ганьбили,
Заборони не раз накладали.
Хлібороби давали їй сили
Колорити її зберігали.
В установах чужа панувала
Циркуляри всі нею писали...
Українська лише гостювала
Матюки там частіше лунали.
Та пора лихоліття минула,
Наша нація з попелу встала
Рідна мова свободу відчула,
Бо нарешті державною стала.
Тільки є ще такі в Україні,
Що народної мови не знають, –
Народилися в нашій родині,
Та російську своєю вважають.
Я не ворог російському роду
Нас в єдине сплітали віками…
Тільки син я лиш того народу,
Що вважає себе козаками.
 
Війна насіяла зірок
Плакучі верби біля ставу
В жалобі віти опустили...
А серед них вінчає славу
Зоря, що з братської могили.
 
Приспів:
Війна насіяла зірок
В журі сплітаєм їм вінок.
Не в небесах, а на землі
Палахкотять вони в ці дні.
 
Роками верби, як вдовиці,
На зірку коси опускають
А воїнам, напевне, сниться,
Що їх кохані обіймають.
 
Приспів
 
Щороку у травневі днини
З горбочка квіти розквітають
То душі воїнів спочилих
Нас з Перемогою вітають.
 
Приспів
 
Страшна війна лишила рани,
Які з роками не втихають.
Летять у вирій ветерани
Нам братські зорі залишають.
 
 
Той час вкарбований в граніт
Минуло шістдесят п’ять літ,
Як канонади відлунали, -
І зупинився куль політ,
Що без жалю життя стинали.
 
Той час вкарбований в граніт
Під ним у вічнім сні спочили
Солдати, врятувавши світ,
Життям здобувши тишу миру.
 
А ті, хто переміг бої,
З руїн країну підіймали, -
Наш стрій лишають у ці дні,
Які для них лихими стали.
 
Пробачте гріх нам, вояки,
Пробачте, рідні ветерани,
За те, що в нинішні роки
Вам тяжко лікувати рани.
 
Та ви на зло всьому живіть,
Про подвиг свій розповідайте,
Побудьте з нами ще хоч мить,
У інший вимір не зникайте.
 
Шана всім героям Перемоги
Вся країна з краю і до краю
Піднялася на священий бій...
Упродовж життя подяку маю
Тим, хто переміг в війні страшній,
Хто не дав рабами нас зробити,
Знищити навік слов’янський рід,
Гинучи, заповідав нам жити,
Щоб і ми лишили в світі слід.
Шана всім героям Перемоги!
Незабутній мужній подвиг їх,
Бо вони пройшли війни дороги
І здолали нелюдів лихих.
V. 2008
 
«Афганці!» – з болем промовляю я
«Афганці!» – з болем промовляю я.
Це слово мою душу розтинає…
Когось не дочекалася сім’я,
А хтось життя калікою верстає.
 
Гірке й чуже ви маєте ім’я
Нестерпно гірко вам його носити,
Воно в серцях відлунює щодня
І не дає спокійно в світі жити.
 
Невиправдана і чужа війна
Вогнем тіла і душі спопеляла,
І смерть, собі відмірявши сповна,
У цинк невинних без жалю стинала.
 
Афганці! Ваш і свій єднаю біль
Він в цих рядках до пам’яті волає,
Набатом б’є, зібравши нас усіх,
Адже війна на світі не стихає.
 
Люблю Вкраїну з краю і до краю
Люблю Вкраїну з краю і до краю:
Ліси, Карпати й золоті лани,
І струмені швидкого водограю,
І цвіт калини кожної весни.
 
Приспів:
Україно, Україно,
Калиновая земля,
Над тобою пісня лине
В ній живе душа моя.
 
Люблю Вкраїну у садках вишневих,
В її Дніпрових луках і пісках,
В її веселках дощових, травневих,
В її веселих і дзвінких піснях.
 
Приспів.
 
Люблю Вкраїну в кольорі осіннім,
Заплетенім у золоту косу,
В вінці калиновім, червонім, ніжнім
І цю любов у серці я несу.
 
Приспів.
2008
 
Я знову бачу чарівне Поділля
Я знову бачу чарівне Поділля
Відпочиваю тут, як маю час.
Манить сюди мене краса довкілля,
Що очищає душу кожен раз.
 
Тече швидкий струмок попід горою
Його цілюще живить джерело.
Дзюрчить повз мене чистою водою
І у мені дитинство ожило...
 
В думках лечу до рідної оселі,
Де у джерелах спрагу тамував,
В роки ті повоєнні, невеселі,
Які колись безбатченком долав.
 
До друзів, що також осиротіли, –
Батьки й у них загинули в боях,
Дітей без годувальників лишили
У матерів невтішних на руках.
 
Їх, як рабинь, в колгоспне поле гнали,
З коровами впрягали до ярма...
Вони у ночах владу проклинали,
Бо працювали тяжко задарма.
 
А ми в’юнів по болотах ловили
У стравах часто лиш вони були...
Напруживши свої дитячі сили,
Ми матерям допомагали як могли.
 
Дитинства друзі... Багатьох немає...
Стинають їх безжалісні роки.
Мені ж Поділля сили повертає
Дзюрчать до серця пам’яті струмки.
 
Рідна школа нас завжди чекає
Боярській ЗОШ I – III ст. №2
(Колись залізнична школа № 18)
 
Школа, яка грамоти навчила,
Де я перші букви написав...
Слово «мама», у якому сила,
Без якої б світ не існував.
 
Зілізнична номер вісімнадцять
В пам’яті лишилась назавжди
Щоб з своїм дитинством зустрічатись,
З трепетом приходжу я сюди.
 
Вікові дуби мене вітають,
Рідні класи дихають теплом
Тим, що наші душі залишають,
Коли з рідних стін махнем крилом.
 
Вчителі усе, що в серці мають:
І знання, і досвід, і любов
Школярам щедротно висівають,
Щоб ніколи світ не прохолов.
 
Рідна школа нас завжди чекає
Все життя несем до неї звіт...
І вона оцінки виставляє
Тим, хто з неї починав політ.
 
Той час у спогадах моїх
Учителю Митницької семирічки
Катерині Терешківні присвячено
 
Колись, малими школярами,
До школи квіти ми несли…
Щоб їх нарвати, нас полями
І в болота стежки вели.
 
Такі чарівні і жадані
З’явились квіти навесні,
Розкрившись в росянім світанні,
Як в дощ веселки чарівні.
 
Конвалія, що всіх п’янила,
Чебрець, фіалка і нарцис...
Їх подих вчителька любила
Я знав про те й букета ніс.
 
Вона ті квіточки приймала,
Вдихала ніжний аромат
І світлим сонечком ставала,
А я світлішав у стократ.
 
Той час у спогадах я маю,
Ночами бачу в своїх снах...
Дитинство ними повертаю,
Де я школяриком в полях.
 
Миколайчики
Зі Львова тітонька прислала
Торбинку білої муки
Мука нечасто в нас бувала
В післявоєнні ті роки.
 
Тісто замішане стояло,
Щоб миколайчиків спекти,
Воно так пахло й спокушало,
Що слинка почала текти.
 
Морози лютії тріщали,
Двори снігами замело,
А ми на ковзанку тікали
Не в змозі витримать було.
 
В той час картопля виручала
Із неї деруни пекли,
Ми їх за шоколадку мали
Такі смачні вони були.
 
Гарбуз печений, мов цукати,
За мармеладку кожен мав –
Пекла його частенько мати,
Щоб трохи голод вгамував.
 
Храм Миколая ми чекали
Адже гостинці будем мати:
Завжди нас гості пригощали,
Коли заходили до хати.
 
І миколайчики в печі
Для нас бабуся випікала,
Смачні маленькі калачі
Із печі у пічурку клала.
 
Вони дражнилися з пічурки,
Де в вузлику завжди лежали,
Немовгуляли з нами в жмурки
Хотіли, щоб ми їх шукали.
 
Та ми бабусю поважали,
(Вона ж для нас їх там ховала),
І миколайчиків не брали
Чекали, щоб почастувала.
 
На все життя ті дні сумні
Закарбувалися в мені…
Подяка Богу й Миколаю
Я внукам шоколадку маю.
2006 р.
 
Я немовлям освячений в калині
Я немовлям освячений в калині
Лили в мою купіль цілющий вар,
Вона, як оберіг, була в моїй родині,
Даруючи усім смачний нектар. (2)
 
Приспів:
І в карпатській полонині,
І в полтавському садку
Соловейко на калині
Пісню тьохкає дзвінку.
 
Калина мене в шлюб благословляла,
На коровай покладена була
І неповторні чари з нього розсівала,
Щоб вірність шлюбу доля берегла. (2)
 
Приспів.
 
Люблю калину, як свою дитину,
Усе життя рощу її кущі.
В її красі я бачу милу Україну
Вона живе у кожного в душі. (2)
 
Приспів.
 
Рідна криниця
Мені часто сниться дитинства криниця,
Холодна і чиста водиця іскриста.
Вона умивала, вона напувала,
А йшов у дорогилилась на пороги. (2)
 
Родинна криниця у серці лишилась,
Бо кожна кровинка від неї живилась.
Куди б не закинули долі дороги,
Завжди нас чекають родинні пороги. (2)
 
Коли завітаю до рідного краю,
Згадаю криницю і йду по водицю.
Нап’юся з відерця – і зразу ж до серця
Моє журавлине дитинство прилине. (2)
 
Щовесни до серця лине
Щовесни до серця лине
Те дитинство голубине,
Де в небесну синю вись
Голубів ганяв колись.
 
Все життя я пам’ятаю
Сизокрилих друзів зграю
Мимохіть у ті роки
Повертаю всі думки…
 
Там лишилась рідна хата
Звідти сироти-хлоп’ята
Молодими голубами
Розлетілися світами…
 
А тепер на схилі літ
Кличе нас дитинства світ
Сиві голуби-думки
Повертають ті роки.
ІІ. 2008
 
Мамині руки
Мамині руки, як всіх матерів,
Пахли борщем і хлібами.
Голос її, немов щебет птахів,
Сіяв добро поміж нами.
            А.. Сіяв добро поміж нами.
 
Батька стоклята війна відняла,
Нас у сирітство заслала...
Мама на себе всю ношу взяла
В ночах вдовиних ридала.
            А.. В ночах вдовиних ридала.
 
Мамині руки чарівним теплом
Нас, дітлахів, зігрівали.
В скруті життя повоєнне було
Голоду ж ми не зазнали.
            А.. Голоду ж ми не зазнали.
 
Мамині руки в твердих мозолях
Стільки зуміли зробити:
Благословили наш праведний шлях
Піснею й хлібом, щоб жити...
            А.. Піснею й хлібом, щоб жити...
 
Материнське тепло
Багато слів про матерів
Віками у вірші складалось,
А в наших душах, окрім слів,
Тепло назавжди залишилось.
Воно із серця матерів
Приходить в серце немовляти,
Коли в тривогах і без снів
Нове життя чекає мати.
Тепло тих рук, що сповивали,
Оберігали від лихого,
Тих колискових, що співали,
До сну вкладаючи малого.
Шляхами доля понесе,
А мати спокою не знає:
Чекає звісточки про все –
В думках завжди дитину має.
Не забувайте матерів
Любов до них хай не згасає,
Знайдіть рядочок теплих слів
Їх ненька дорога чекає.
2007
 
Моє місто – моя доля.
Рідне місто Вишневе чарівне, молоде,
І такого немає в цілім світі ніде.
Нам добро і духовність - найсвітліша мета,
І дає допомогу Божа віра свята.
 
Приспів:
Моє місто – моя доля,
Мої сподівання
Появилось серед поля,
Як зіронька рання.
 
Наше місто прекрасне, як весна, розцвіло, –
Із малого містечка в світле місто зросло.
На новім небосхилі його зорі зійшли,
Щоб здорові й щасливі в ньому люди жили .
 
Приспів.
 
Києво-Святошинський район
Прадавня земля у короні лісів
Дитям пригорнулась до лона столиці,
У веснах чарує красою садів,
А влітку плодами і морем пшениці.
 
Приспів:
Києво-Святошинський район!
Стрічки річок вплелися в твої ниви.
Києво-Святошинський район!
З тобою разом шлях життя щасливий.
 
Край рук золотих, що у праці своїй
Новим поколінням шляхи прокладають,
Що сили знаходять у вірі святій
І рідний район до висот підіймають.
 
Приспів.
 
А «Заповіт» хіба здійснили?
Народе мій! Ми радість мали,
Коли з імперії звільнились, –
Для себе щастя всі чекали,
Та в ярмах знову опинились.
 
В чужих руках усе, а люди
Мільйонами в світах блукають…
І хліб рости уже не буде,
Де «царські» села виростають.
 
Шевченка хоч цитують всюди,
А «Заповіт» хіба здійснили?
І хто ж «обух сталити» буде,
Як знову душі полонили?
 
Не прилетів наш синій птах
Коли п’ятнадцять нам було,
Кохання перше розцвіло.
В одне зливалися серця,
А щастю не було кінця.
 
Вкривав фатою цвіт садів,
Благословляв пташиний спів,
Веселка барви віддала,
Щоб доля нам вінок сплела.
 
В п’ятнадцять неповторних літ
Нам відкривався щастя світ.
Та доля не сплела вінок
І соловейко наш замовк.
 
Ми загубилися в літах,
Не прилетів наш синій птах.
Я маю скроні в сивині
І ніжні спогади ясні.
 
Плаче осінь
Плаче осінь пожовтілим листом,
Проводжає в обрій журавлів.
Їхні зграї порваним намистом
Відлітають до чужих країв.
 
Приспів:
Сумно їй, що листя опадає,
Сумно, що стихає спів птахів.
Сумно їй, що вік короткий має,
Сумно, що настане час снігів.
 
Плаче осінь, барви розсіває,
Відправляє спогад у весну...
Плаче осінь, бо тебе немає
І кохання вже не поверну.
 
Приспів:
Плаче осінь, ставши поміж нами, -
Лист усі стежки від нас сховав,
Де ходили юними роками
І кохання вперше я пізнав.
 
Крила ночі
Крила ночі
        мене вкривають,
Серце тріпоче
        сум його крає.
Ти загубилась
        в далечі світу...
Нам не судилось
        весільних квітів.
У Божім храмі
        нас не вінчали
І рушничка нам
        не простилали.
З чужої волі
        ми розлучились,
Нам ясні зорі
        не засвітились.
Я серед ночі
        у зір питаю:
 – Де тії очі,
        що в серці маю?
Де тії коси,
        що розплітав?
Де ті покоси,
        в яких кохав?
Кожного ранку
        зорі згасають,
Моє кохання
        не повертають.
І на світанні
        сум не зникає,
А в серці рана
        не заживає.
1966
 
Кохання світла мить
Кохання світла мить
В нас полум’ям горить.
Для кожного в житті
Ці почуттясвяті.
 
Приспів:
Кохаєш ти,
Кохаю я –
Світи, світи,
Зоря моя.
 
Для нас дарунок – все,
Що доля принесе...
Продовжує життя
Чарівне відчуття.
 
Приспів.
 
І святом є для всіх
Дітей щасливий сміх
Кохання світла мить
Це чудо сотворить.
 
Приспів.
2009
 
В мені минає листопад
Осінній сад – як килим кольоровий,
Його зіткав тут місяць листопад.
Руйнує вітер витвір цей чудовий
Летить по світу листяний наряд.
Курликаюче небо наді мною
Летять у вирій клином журавлі,
Пишаються поля озиминою...
Минає осінь на моїй землі.
І я вже свою осінь проводжаю,
В мені також минає листопад...
Хоча зими собі ще не чекаю,
Та голова змінила свій наряд.
 
Нещадне срібло скроні прикрашає,
Зимові дні ступили на поріг,
Спішить пора, якої не чекаю,
Невпинний час я зупинить не зміг.
2004
 
 
 
 
Журавлі
Переклад з російської
Слова Расула Гамзатова
 
Мені здається часом: ті солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не до землі лягли відпочивати,
А відлетіли в зграї журавлів.
 
Вони до нас у веснах прилітають
І голосно курличуть з-під небес...
Почувши їх, всі в сумі замовкають,
Згадавши тих, хто журавлем воскрес.
 
Летить у втомі зграя журавлина,
Летить туманом в надвечір’ї дня...
Можливо, і мене, як свого сина,
Чекає в небі воїнів сім’я.
 
Настане час – і в журавлиній зграї
Полину я в захмар’я по імлі,
Із-під небес мій голос залунає
До вас, кого залишу на землі.
 
Мені здається часом: ті солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не до землі лягли відпочивати,
А відлетіли в зграї журавлів.
 
Мої роки
Переклад з російської
Слова Расула Гамзатова
 
Хай голова у сивині,-
Зима мене не налякає.
Рокине тільки тягарі,
Мої роки я скарбом маю.
Хай голова у сивині,
Рокине тільки тягарі,
Мої роки я скарбом маю.
 
Я часто час свій підганяв,
Ніяких справ не оминаю
Дарма, що скарбу не зібрав, –
Мої роки я скарбом маю.
Я часто час свій підганяв,
Дарма, що скарбу не зібрав, –
Мої роки я скарбом маю.
 
Я щиро дякую рокам,
Гіркі їх ліки випиваю.
Я їх нікому не віддам:
Мої роки я скарбом маю.
Я щиро дякую рокам
І їх нікому не віддам:
Мої роки я скарбом маю.
 
А час прийдескажуть віки,
Що вже зоря моя не сяє.
Дитя до чистої руки
Візьме роки, що скарбом маю.
Я впевнений: пройдуть роки...
Дитя до чистої руки
Візьме роки, що скарбом маю.
 
Не згасне зіронька моя
Не згасне зіронька моя,
Коли покину білий світ.
Нащадкам залишаю я
В моїх піснях калини цвіт.
 
Приспів:
Хай насолоду світлих мрій
Дарують кольори ясні
Моїй Вітчизні дорогій,
Як дарували їх мені.
 
Намисто кетягів рясних
Вкрашає рідні береги.
Віками не згасали їх
Мойого краю вороги.
 
Приспів:
 
Земля на славне майбуття
Відроджує мій чесний рід.
Не згасне зіронька життя,
Коли покину білий світ.
 
Приспів.

Олександр Шишко

Олександр Михайлович Шишко народився 1 квітня 1942 року в селі Іллінецьке Іллінецького району Вінницької області в селянській родині.
Батько, беручи участь у двох війнах, фінській і Великій Вітчизняній, повернувся до родини на одній нозі, а мама весь час гнула спину на колгоспному полі. Тож Сашкові змалку довелося допомагати батькам у нелегкій селянській праці.
Закінчивши в 1959-му середню школу, Олександр рік провчився в Теплицькій школі механізаторів сільського господарства, пішов до армії, служба в якій тривала протягом 1961-1964 рр.
Саме в армії закінчив школу авіаційних механіків з обслуговування літаків з реактивними двигунами. Під час служби в лавах армії брав участь у конкурсах солдатської творчості.
Після демобілізації Олександр Шишко влаштувався на роботу до об’єднання імені Артема, де спершу працював токарем, а потім – слюсарем-складальником.
Без відриву від виробництва 1989 року закінчив Київський технікум міського електротранспорту.
Та куди б не закинула доля Олександра Михайловича і як би не змінювалося його життя, завжди писав вірші і складав пісні, до яких тягнулася душа ще з дитинства.
Любов до краси рідного Поділля переливалася в поетичні рядки – лірика стала супутником життя Олександра Шишка.
Вийшовши на пенсію й маючи тепер більше вільного часу, Олександр Михайлович почав писати картини олійними фарбами і в цьому вже має певні успіхи.
Валентин Лямічев
 
 
 
Краю отчий
Як лебеді в ранковій позолоті,
Майнула юнь в примарну далину.
Моя любов, роки безповоротні
Лиш смутком збуджують струну.
 
Вже не жартують мої сни,
Смішні, веселі, кучеряві,
Відлунням першої весни
В моїй стривоженій уяві.
 
Краю Отчий, тобі вірність,
Життя моє, час молодий.
Цвіте до тебе моя ніжність,
Та сам неначе вже чужий.
 
Ще струменить осіння ватра,
Вже відцвіло, лише печаль
Була сьогодні, буде завтра
За тебе серцю чорна шаль!
 
Дочекалась
Листопадом по землі
В моїй рідній стороні
Засмутили журавлі –
Іде осінь по стерні.
 
Іду, сторожко ступаю –
Шкода скатерть золоту.
Як привітно в ріднім краї
Воля вільна на версту!
 
Вже минула літня спека,
Нива тихо спочиває,
Як забачила здалека,
Гостя радісно вітає.
 
Та забилося серденько,
Наче дзвони стоголосі:
Мамо, ластівко рідненька,
Які білі стали коси!
 
Дивний сон не розгадала,
Заточилась на поріг:
-       Я ж не знала, виглядала –
Серед літа випав сніг!
 
Земле моя
Поглянь на долю крізь літа,
Всміхнися, серце моє миле:
Твоя дорога не проста –
Палило сонце чорне й біле.
 
Земле моя,  єдина мати,
Жива, багата і убога,
Радій, зійшлася привітати
Тебе рідня і славить Бога.
 
Через Майдан прийшов весною
Щасливий день, життя посвята.
Ти йдеш ходою молодою,
Хоч покосилась стара хата.
 
У хаті мир, то слава Богу,
Доволі плакать, марнославить!
Зведем світлицю дня нового,
Засієм лан – і хлібом вродить!
 
Від роду-віку гречкосії,
У крові пам’ять в даль глибоку,
Коли біда одному не по силі,
Всім миром йдемо на толоку.
 
Мамо, прилинь
Омамо-зоре, глянь у душу,
Перемайни безмежну далечінь:
Я ж за тобою серце сушу,
Хоч на хвилиночку прилинь!
 
Тобі зроню я листя жалю –
Роки летять у сутінь, зореграй,
Мов журавлями в сині далі,
Несе на бистрину Дунай.
 
Твій день вчорашній за горами,
Та спів луна, на щастя, не замовк,
Бо вірність наша поміж нами:
Ти – суть усіх моїх думок!
 
Життя моє лиш клин від твого,
Ти світлий хрест добра мені несеш.
Воно доточить ще до мого –
На скільки ти своє пройдеш!
 
Пам'ять
Прислужна пам’ять зазирає
В стару хатину на Покутті,
Де материнська ласка сяє,
Літа дитинства незабутні
 
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
 
І я на крилах підіймаюсь
Пташиним серцем у тривозі,
Спішу, хоч смутком переймаюсь,
Тебе обняти на порозі.
 
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
 
Там серце зіркою палає,
Любов – мов квіти голубії,
Блакить небесну нахиляє
До мого щастя і надії.
 
Там рано сонечко встає.
Життя твоє – щастя журне.
Зозуля пророче кує,
Де ти не будила мене.
 
Ромашка
Казала мати: «Сину мій,
Не рви ромашки на зорі,
Загубиш серце, спокій свій,
Бо чари бродять в цій порі.
 
Не рви ромашки – то кохання,
Бо то дівчина така біла.
Завжди цвіте і пахне зрання,
До сонця тягнеться несміла».
 
В пелюстках срібно-білих вій
Очей безмежна глибина –
Красуні дика голубінь,
Усмішка чиста і ясна.
 
І не послухав тебе, мати,
З її чола пив сиві роси,
А серцем вірно, без посвяти,
Кохав ті білі дивні коси.
 
Чи більше щастя, чи печалі
В твоїх очах – і рай, і плаха, –
І звуть мене мов сині далі,
Як зве весна додому птаха.
 
Цвіти ж моя, ромашко мила,
І усміхайся на весь світ.
Нехай ні буря і ні злива
Не обламає білий цвіт!
 
Лист матері
Мамо, матусю, голубко,
Почуй ці далекі слова –
Зойк мого серця і смутку –
Чи здужаєш ще, чи жива?
 
Вишневого цвіту срібло на косах
Рано, незвано чомусь полягло.
Холод розлуки, як зболений посаг,
Вічні тривоги життя нарекло.
 
Плаче пташина у лісі:
Коли ще прийде та весна?
Журиться птаха за сина –
В гнізді залишилась одна.
 
Мамо, матусю, я знаю,
Що роки – нестримна вода,
У вирій летять, не вертають,
А ти все мені молода.
 
Рвуся до тебе я, ненько,
Низенький уклін до землі.
Обнімуть нехай же, рідненька,
За мене тебе журавлі!
 
Воля в неволі
Спливала воля кров’ю Жовтих Вод –
Піднявсь на крила змучений народ.
О Хмелю, Хмелю, невже не знав,
Кому ту воленьку продав?!
 
По живому серцю тіло розірвали
В Переяславі з москалями
І зле втішалися над нами
З «пше проше пана» королями.
 
І стала воля лихо у неволі,
І стало горе в сивім горі,
Скарала правду чорная неправда,
Бо ти краса усякому принада.
 
Нехай тоді, нехай неправда та була,
А то ж тепер ця воля у неволі!
Забута рана болем ожила,
Та правда не покориться сваволі.
 
І випікає сонце, морозить місяць
Шляхетні кості, кості білі,
А твою вроду, земле, місять
Вишкварки, нікчеми знахабнілі.
 
Хоч і від волі тільки болі,
А за спиною десь батіг –
Вершителі людської долі
Собачу миску кинули до ніг.
 
Дорогу правди ми освітим,
Візьмемсь за руки, браття,
А вам, неситі, ще не биті,
Народний осуд і прокляття!
 
Моє село
Колише перший сон
Любисток мамин за вікном.
За видоколом облягло
Туманом ріднеє село.
 
Воно так щемно мліє
На хвилі серед ночі –
Мого життя надія
Голубкою туркоче.
 
Тут своє щастя я знайшов
І моя першая любов,
Коли земля цвіла,
Косу весняну розплела.
 
Бувало, батько брав косу,
Водив Поділлям на росу.
Малий ще був, а пам’ятаю
Я рук порепаних красу.
 
Моє село, бентежиш знов –
І закипа вирує кров.
Звучить Бетховен– плаче п’ята
Симфонія, Аппасіоната!
 
Чого серце просить
Догорає в небі свічкою
Літо тополине серед снів,
Гук зимовий понад річкою,
Затиха пташиний спів.
 
Спалахнуло жите-пережите,
Вже ні в чім не доріка,
Сіє на дрібненьке сито,
Позирає з темного кутка.
 
Осінь, осінь, чого ж серце просить?
Ліг вечірній, та недовгий шлях .
Болю чи жалю йому не досить?
Рветься птахою в сільцях.
 
Де високе небо, де шовкові трави,
Де добро і радість просять до стола,
Де високі дзвони золотої слави, -
Хочеться притулку, щирого тепла!
 
Осінь
З косою ходить серпень по полях,
Важкі снопи складає в копи.
І плаче сталь в міцних руках,
А золота стерня цілує стопи.
 
Призивні сурми срібляться по ниві,
Сія нове барвисте плаття,
Свої пісні в краї журливі
Несе мій жаль пернате браття.
 
А я лишаюсь тут на муки,
Не долечу вже в край надій.
Обпалить серце лід розлуки
До гроз весняних сніговій.
 
Прийде пора у довгому чеканні,
Оновлення життя – розквітчані гаї.
Чи втішать серце на останнє
Літа спокутні – молитви мої?
 
Сумне свято
Сумне моє сьогодні свято
Вогняним проліском цвіте.
Не в силі біль погамувати
У серці сонце золоте.
 
Прощаюсь я, прощаюсь я
З тобою, дивна квітко,
Хоч не моя, хоч не моя,
Моя ясна лебідко!
 
Болючим маревом очей
Ще сміх твій не погас.
Серед здивованих ночей
Вузька стежина поміж нас.
 
Очей не бачу, голос чую –
Спада на дно криниці.
Без тебе гірко засумую,
Коли залишусь наодинці.
 
Зоря над обрієм низенько
Ім’ям твоїм засяє.
Тріпнеться серце соловейком,
Коли тебе згадаю.
 
Слова останні
Течія життя стрімка
Від берега знесла.
І ти вже стала не така,
Якою вчора ще була.
 
Бо ми на кресах долі –
Невільники гріха,
Благаєм серцю волі –
Вона ж до сліз глуха.
 
Весло зламалося нараз,
Розводдя пролягло.
Невже ні болю, ні образ,
Невже кохання не було?!
 
Холодна хвиля і гірка –
Чужого берега жура.
Біліє ще твоя рука
Примарним світлом ліхтаря.
 
Між нами чорная вода,
А берег твій в тумані.
Не чуєш ти, шкода,
Мої слова останні!
 
Дарма
Затихни, вірний соловейку,
Хоч на хвилиноньку одну,
А я заплачу і тихенько
Самотність білу обніму.
 
Серед веселого дозвілля
Ти не тривож піснями рай,
Чому життя – сумне весілля,
Пташино сіра не питай.
 
Лети, співай в зеленім лузі,
Спіши в золочені ліси,
Якщо живі ще наші друзі,
Всіх на гостину запроси.
 
Нехай розквітне стіл піснями,
Лунають тости за єдину,
Дарма, та щирими словами
Востаннє душу я зігрію!
 
На все життя
Солов’їна гірка
Перша гроза.
По личку, як зірка,
Скотилась сльоза.
 
Перша краплина
Дівочих страждань –
Любові перлина
І збурений жаль.
 
Вона не пропала,
Трояндою тільки
Розквітла і стала
У серці навіки.
 
Час невблаганний
Життя стереже.
Скарб цей останній
Душа береже.
 
Споимин
Стежок забутих самота
Збентежено сльозу ховає,
Мене нічого не пита,
Докором лагідним вітає.
 
Веде за руку крізь жита
Забутий біль, далека мрія.
В очах, де вицвіли літа
Завмерли подив і надія.
 
Як жаль тебе, тобі – мене
За що, ніхто тепер не знає.
І це побачення німе,
Що через шибку зазирає.
 
В степу, де небо без межі,
Прощались ми востаннє
І розлучились, як чужі,
Та спомин досі серце крає.
 
Тобі, земле подільська
Юні ранки багряні –
Струни серця живого –
Квітнуть садом,
Як врода подільська.
Переливи весняні
Солов’я запального
Грають сяйвом
Очей матерських.
 
І я поринаю
У сонях веселий,
Зринаю, топлюся
У квіт запашний.
Забутий, стрічаю
Привіт довгожданий,
На тебе молюся,
Мій край золотий!
 
Тож з першої миті,
Трояндо черовона,
Ніжністю тихо
Дитя окропила.
Єдиній на світі –
Вірність до скону,
Тобі, моя втіхо,
Земле моя мила!
 
Краю подільський
Моє миле Поділля,
Дитя яснооке,
Люблю, як умію,
Люблю аж допоки
 
Світитись ти будеш
Моїми очами,
Бо завжди сумуєш,
Коли поміж нами
 
Розлука незвана
На груди лягає,
Паморозь рання
Косу заплітає.
 
І що то за диво,
Яка таїна:
Жалка кропива
І та, як рідня?!
 
Моя ти хатино
І вишні старі,
Батьків пережили –
Все снитеся мені.
 
Всі дороги до Риму
Ведуь не мене –
Ведуть до хатини,
До цвіту калини.
 
Тут тихий мій рай,
Що за тином цвіте, –
Подільський мій край,
Де любисток росте.
 
Серце забуло
Вже наше літо промайнуло,
Плече стомилось і коса…
Любити серце не забуло,
П’янить осінняя краса.
 
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
 
Бентежний смуток йде до серця –
Ти ще солодка, полум’яна.
Душа весною озоветься
На поклик твій, кохана.
 
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
 
Згора дощами золото осіннє,
Вітри холодні морозно гудуть.
Очей твоїх ясне проміння
На крилах журавлі несуть.
 
А голубий Дніпро шепоче,
Хлюпоче хвиля, огорта.
У пам’яті зрина дівоча
Коса, мов осінь золота.
 
Засніжені квіти
Красень вересень став біля двору
У маніжці, що осінь дала.
Наче квіти в засніжену пору,
Моя перша любов зацвіла.
 
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
 
Срібна музика – падає листя,
Ронить радість і тиху печаль.
Зачарованим дивом приснився
Погляд ніжний, розквітчана шаль.
 
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
 
На шляху вередливої долі
Я зустрів цей дарунок весни,
Ці страждання солодкі, і болі,
І сумління святої вини.
 
Сині тіні на воду
Твоїх темних очей –
Небо зорить і вроду
Гордих білих плечей.
 
А я кохаю
На віях ночі нескорений сон,
Вітри думок, пекучих ран,
Тиран душі – сумління, як полон,
Як кара і розплата за обман.
 
Йду добровільно на Голгофу,
Бо сам себе я засудив.
Не жаль мені вже анітрохи
Того, що було, що згубив.
 
А жаль того, що не збулось.
Як міражі, тумани сині,
Клубком гарячим все сплелось,
Як тіні ночі нероздільні.
 
О серце моє, камінь гордий,
Невільник, кинутий за грати!
Що діяти, бо першородний
Твій гріх не можу подолати?
 
Які ж холодні твої руки!
Уста цілунками вітаю.
Мені приносиш лише муки,
А я тебе палкіш кохаю!
 
Вітрогон
Снується нічка поміж зорі –
Стежина нашого життя,
А молодик на осокорі
Повис і плаче, мов дитя.
 
Склав білі крила вітрогон,
Розкинувсь на безросі трави,
Зборов його солодкий сон,
Розбудить дзвонами заграва.
 
Спочине тут, неподалік.
З якої зірветься ноги,
Порушить вічний мандрівник
Стрімкі потоки і сніги.
 
А я не спатиму до ранку.
Коштовні перли з неба
На подарунок до світанку
Зберу, коханая, для тебе.
 
Німотна велич грає морем –
Вінець небесного Творця.
І пахне гаєм білокорим…
Тобі – по серцю, до лиця!
 
Квіт осінній
Квіт осінній – цілунок прощання
Вітром холодним остуджених губ,
Погляд тривоги, німого благання:
Щирим серцем своїм приголуб.
 
Небо високе крилом покриває,
А сонце не гріє, лише променить.
Як мати нерідна діток обнімає,
Та серце холодне не може боліть.
 
Іній перший ляга на світанні
Твоїх милих, збентежених вій.
Я цілую ці квіти останні,
Що хова заметіль – перемет золотий.
 
Квіт заручин – надія вінчання.
Де той день, що пройшов без смеркання?
А життя, що не знало кохання, –
Це та ніч, що прийшла без світання!
 
Квіт осінній полонить і крає,
Вічним гімном звучить його спів.
Приворотний напій вже чекає
На погості твоїх чорних брів.
 
Останній клич
Осипається літняя врода –
Літургія осіннього сну,
Багряниться плач хороводу,
Дзвоном летить в далину.
 
Останній клич журавлиний
Десь у хмарах згубився.
Задумався явір журливий,
Бо вересень літа напився.
 
Запряжу непокірні я думи
Та й полину у безвість сумну,
Де зозуля ховає громи,
Може, літо своє дожену.
 
Я ж не напивсь того літа,
Що біло цвіте на калині.
Що пахне тобою і житом
У тиху вечірню годину.
 
Вклоняюсь тобі, мудре літо,
Незборена сила і спрага,
За те, що лунає трембіта
І славить тебе є наснага!